Блог вчителя історії Зимовченко Вікторії Валеріївни : Історія України I семестр

Урок 1: Вступ

Мета: визначити, який період історії України вивчатимемо в 10 класі; ознайомити з територією та населенням України на початку XX ст.; пояснити поняття і терміни «Новітня історія України», «коронний край», «губернія», «русифікація», «індустріалізація»; формувати навички самостійної роботи з підручником; виховувати патріотизм; розвивати увагу та пам'ять.

Основні терміни: новітня історія України, коронний край, губернія, русифікація індустріалізація

Вивчення нового матеріалу

В 10 класі ви продовжите вивчати курс історії України. Історія України поділяється на певні історичні періоди – етапи її політичного, соціально-економічного та культурного розвитку, які характеризуються визначними подіями, явищами, процесами тощо. В попередніх класах ви вивчали давню, середньовічну і нову історію України. В цьому навчальному році ви розпочнете вивчення новітньої історії України і дізнаєтесь про події її першого періоду – початку XX ст. до 1938 р.

Перший період новітньої історії України містить багато важливих подій. Значні зміни відбулися в соціально-економічному розвитку українських земель. Розгортання індустріалізації привело до загострення суперечностей в суспільстві, цьому сприяло національне гноблення владами Російської та Австро-Угорської імперії.

Словникова робота

Індустріалізація – процес створення великого машинного виробництва в усіх галузях народного господарства, насамперед у промисловості і перетворення на цій основі аграрної країни на індустріальну.

Початок XX ст. ознаменувався пожвавленням суспільно-політичного руху в Україні. Спостерігалося піднесення національно-визвольного руху та національної самосвідомості українців. Значний вплив на суспільне життя в Україні мали події Першої світової війни. Війна викликала загальнонаціональну кризу в Російській імперії, яка переросла в революцію; було повалено самодержавство.

В цей період український народ одразу заявив про свої національні інтереси. Українська революція, яка розпочалася 1917 р., привела до відродження української державності. Хоча революція і закінчилася поразкою, її уроки мали важливе значення для подальшої визвольної боротьби українського народу.

Словникова робота

Коронний край – адміністративно-теріторіальна одиниця Австрійської (від 1867 р. – Австро-Угорської) імперії у XVІІІ ст. – на початку XX ст.

Губернія – основна адміністративно-теріторіальна одиниця в Росії у XVІІІ ст. – на початку XX ст.; поділялася на повіти.

Робота над таблицями

Адміністративно-теріторіальний устрій та регіональний поділ українських земель у складі Російської імперії на початку XX ст.

	Наддніпрянська	Україна
Правобережжя	Лівобережжя	Слабожанщина	Південь
Київська, Подільська, Волинська.	Чернігівська, Полтавська.	Слобідсько-Українська (від 1835 р. – Харківська)	Катиринославська, Таврійська (від 1805 р. – Херсонська)

Адміністративно-теріторіальний устрій та регіональний поділ західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії на початку XX ст.

	Західна Україна
Австрія		Угорщина
Галичина	Буковина	Закарпаття

Загальна кількість населення Наддніпрянської України, згідно з переписом 1897 р., становила 23,5 млн. осіб. Із них українці складали 72%, росіяни та білоруси – 13,1%, євреї – 8%. Населення Західної України за переписом 1900 р., складало

5, 96 млн. осіб. Із них українці складали 68%, поляки – 13,6%, євреї – 13,5%. У Наддніпрянщині російська державна влада здійснювала політику русифікації, що охоплювало всі сфери економічного, політичного та культурного життя краю. Надзвичайно високий рівень русифікації населення спостерігався у великих містах і промислових центрах. За переписом 1897 р. у Києві 54,4% мешканців становили росіяни і лише22,1% - українці. В Одесі українців було 16%. Такою самою була частка українців в промислових центрах Слобідської і Південної України.

На західноукраїнських землях українці потерпали від політики онімечування, що поєднувалась з полонізацією в Галичині, румунізацією в Буковині та мадяризацією в Закарпатті. Територія Галичини включала Східну Галичину, заселену головним чином українцями, і Західну Галичину, де проживали поляки. Північна частина Буковини була заселена переважно українцями, а південна – румунами. У складі Австро-Угорської імперії західні українці мали певні можливості для участі в суспільно-політичному житті країни. Так вони обирали своїх представників до крайових сеймів, австрійського та угорського парламентів.

Словникова робота

Русифікація – сукупність дій та заходів царського уряду в Російській імперії, спрямованих на звуження й витиснення на другорядні ролі національних мов, культури, історії з одночасним висуванням на провідні позиції російської мови, культури, історії.

Закріплення нових знань:

Бесіда за запитаннями:

1. Якими є хронологічні межі періоду історії України, що вивчатиметься в 10 класі?

2. Що таке індустріалізація?

3. Якою була загальна площа етнічних українських земель на початку XX ст.?

4. Скільки губерній було створено російською владою на території Наддніпрянської України?

5. Якою була загальна кількість населення Наддніпрянської та Західної України наприкінці XІX ст.?

6. Що таке русифікація?

Узагальнення та систематизація знань

Гра «Закінчи речення»

1. У 10 класі ви будете вивчати ….. історію України.

2. В 10 класі ви ознайомитися з подіями, які відбувалися в період …..

3. Головним здобутком українського національно-визвольного руху в цей період стала ….

4. На початку XX ст.. українські землі перебували у складі двох імперій, а саме …..

5. Основною територіально-адміністративною одиницею в Російській імперії була …

6. Основною територіально-адміністративною одиницею в Австро-Угорській імперії була ……

http://LearningApps.org/display?v=p3ns79u6t01

Електоронне посилання на підручник:

http://4book.org/uchebniki-ukraina/10-klass/487-istoriya-ukrajini-10-klas-kulchitskij

Урок 2: Україна на початку ХХ ст. Економічна криза 1900-1903рр.

Мета: охарактеризувати економічний розвиток Наддніпрянської України на початку ХХ ст. у складі Російської імперії; визначити, яке місце посідала економіка України в загальноімперській економіці; розвивати в учнів уміння встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, працювати з історичними джерелами, аналізувати матеріал, робити висновки та узагальнення, висловлювати свою точку зору; сприяти патріотичному вихованню учнів.

Основні поняття: «економічна криза», «концентрація виробництва», «монополія», «акціонерне товариство»,«синдикат».

Бесіда за питаннями:

1. Пригадайте особливості економічного розвитку українських земель у складі Росії в другій половині ХІХ ст.

2. Які наслідки для розвитку економіки мало скасування кріпацтва?

3. Яку економічну політику проводив Російський уряд щодо українських земель?

4. Які факти свідчать про те, що промисловість України розвивалася в одному напрямі?

5. Які феодальні пережитки зберігалися в сільському господарстві України після скасування кріпацтва? Які нові ознаки з’явилися в сільському господарстві?
Вивчення нового матеріалу

Словникова робота

Економічна криза - це різке погіршення економічного стану країни, що виявляється в значному спаді виробництва, порушенні виробничих зв'язків, що склалися, банкрутстві підприємств, зростанні безробіття, і у результаті — в зниженні життєвого рівня, добробуту населення.

Акціонерне товариство - це один із різновидів господарських товариств.

Монополія - виключне право, що належало одній особі, групі осіб чи державі.

Синдикат — об’єднання підприємств, що виробляють однорідну продукцію; за учасниками синдикату зберігається власність на засоби виробництва і виробнича самостійність, але вони втрачають комерційну самостійність; вироблена продукція реалізується як власність синдикату через спеціальну контору.

Порубіжжя ХІХ–ХХ ст. характеризувалося в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріальної модернізації, суть якої полягала у розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою), появі нових галузей промисловості. Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися за надзвичайно складних умов, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900–1903 рр. пережила економічну кризу. 1904–1908 рр. були позначені депресією, і лише в 1909–1913 рр. почалося промислове піднесення. Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю.

Економічна криза 1900–1903 рр.

Як уже зазначалося, на початку ХХ ст. господарство України пережило економічну кризу.

Це була світова економічна криза, яка охопила країни Європи наприкінці ХІХ ст., але в Україні вона найбільш гостро виявилась у 1900–1903 роках. Економічна криза стала своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей регіону. Загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, вона змусила буржуазію максимально сконцентрувати та об’єднати зусилля.

На початку ХХ ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі.

П’ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр’євський) продукували майже 25 % загальноросійського чавуну.

Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60 % загального обсягу цукру-рафінаду Російської імперії.

На великих підприємствах в Україні працювало понад 44 % усіх робітників. На початку сторіччя виростають могутні синдикати «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродаж» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить потужні об’єднання. Наприклад, утворений 1904 р. синдикат «Продуголь», до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75 % видобутку кам’яного вугілля у Донецькому басейні. Проте, приносячи буржуазії надприбутки навіть за кризових умов, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об’єднання України були тісно пов’язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Могутній синдикат «Продуголь» фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон, в якому домінував дрібнобуржуазний уклад, орієнтувався переважно на аграрний сектор. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України. Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Українські землі наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. стали одним з провідних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату.

На Україну у цей час припадало 20 % усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості.

Н. Полонська-Василенко про поміщицькі та селянські господарства

«Управління латифундій здебільшого нагадувало адміністрацію великих капіталістичних підприємств з управителями та великим штатом службовців. У тих господарствах десятки тисяч найманих робітників працювали в цукроварнях, млинах, цегельнях, заводах для переробки сировини. У той час як латифундії зростали й перетворювалися на сільськогосподарські фабрики, дрібноземельні та середньоземельні поміщики зі значними труднощами вели свої господарства, не спроможні конкурувати з земельними магнатами, купувати сільськогосподарські машини, наймати потрібне число робітників.

У приватній власності деяких селян було по кілька сотень десятин. Такі селяни мали худобу, сільськогосподарські машини, млини, наймали робітників і характером своїх господарств мало відрізнялися від поміщицьких. Водночас десятки тисяч селян не мали ні землі, ні худоби і змушені були іти в найми до поміщиків, заможних селян, працювати в різних промислових підприємствах, на цукроварнях, в шахтах. Позбавлені можливості користуватися надільною землею за браком реманенту, вони здавали її в оренду заможним селянам».

Завдання:

1. Використовуючи дані історичні джерела, охарактеризуйте стан сільського господарства Наддніпрянської України на початку ХХ ст.?

2. Які види господарств існували в аграрному секторі Наддніпрянської України на початку ХХ ст.

3. Як ви гадаєте, чому в цей період занепадає багато поміщицьких господарств?

4. Чи використовувалася сільськогосподарська техніка? В яких саме господарствах і чому?

5. Чому на початку ХХ ст. тривала міграція українських селян? До яких регіонів емігрували селяни?

6. На основі спогадів Скоропадського опишіть, як селяни ставилися до процесу праці.

Висновок: в аграрному секторі України на початку ХХ ст. налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Органічно вписалися у нові умови господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, були змушена продавати свої землі. (Протягом 1877–1905 рр. дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь.) Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства.

У пореформений період інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Характерною ознакою цього процесу було не просто розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 р. частка заможних господарств (понад 15 десятин) досягла 5,1 %, а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув 80,5 %.

Селяни продовжували сплачувати викупні платежі, численні податки та виконувати натуральні повинності. Тому соціальне становище українського селянства залишалося складним.

Узагальнення та систематизація знань
Завдання:
1. Кого зображено на листівках?
2. Який стереотип українця формують дані листівки? Чому?
Електоронне посилання на підручник:
http://4book.org/uchebniki-ukraina/10-klass/487-istoriya-ukrajini-10-klas-kulchitskij (ст. 20-29)

http://LearningApps.org/display?v=pohpxskpa01

Урок 3: Проблема становлення консолідації

української нації

Мета: визначити проблеми становлення та консолідації української нації; охарактеризувати політизацію визвольного руху; проаналізувати програми та діяльність політичних партій і дати їм власну оцінку; розкрити закономірність зв’язків між процесами формування індустріального суспільства та піднесенням національно-визвольного руху; виховувати повагу до історичного минулого Батьківщини.

Основні поняття: визвольний рух, політизація, політичні партії, РУП, УНП, «Спілка», УДП, УРП, УСДРП, УДРП

Вивчення нового матеріалу

Словникова робота
Політична партія - це особлива громадська організація, яка прагне досягти мети, загальної для її членів шляхом придбання і здійснення політичної влади.

Процес становлення української нації та розвиток національного руху продовжився і на початку ХХ ст. Проте в ньому виникли деякі нові тенденції.

1. Висока концентрація робітників в промислово розвинених регіонах.

У промисловості України було зайнято понад 360 тис. робітників, причому 44 % з них були зосереджені на великих підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чол. Така висока концентрація робітників сприяла швидкому визріванню їх політичної свідомості, посиленню боротьби проти царизму і капіталістичної експлуатації.

2. Досить строкатий склад робітничого класу.

Українські підприємства залучали трудящих з усієї Росії. Серед них були і кваліфіковані робітники, і безземельні та малоземельні селяни. З одного боку, вони несли з собою прогресивні революційні настрої, а з іншого — захоплювали український народ своїми ідеями й русифікували його.

3. Різке погіршення становища населення.

Особливу роль у цьому відіграла загальноекономічна криза на початку XX ст., яка призвела до масового безробіття і різкого погіршення становища трудящих. У липні та серпні 1903 р. Україну охопив загальний страйк: страйкувало близько 200 тис. робітників, які вперше висунули політичні та економічні вимоги.

Подібні процеси відбувалися і на західноукраїнських землях. Одним із найвідоміших революційних виступів західноукраїнського пролетаріату на початку XX ст. був страйк 4 350 будівельників Львова, що тривав з 26 травня по 5 червня 1902 р.

4. Активізація робітничого і селянського руху.

Переважна більшість населення України мешкала у селах, і на перший план звичайно виступало аграрне питання. У 1990–1901 рр. в Україні було зареєстровано 670 селянських заворушень. Отже, на рубежі двох століть революційним настроєм були охоплені всі верстви суспільства.

5. Відбулися зміни в національному складі населення України.

Швидкий промисловий розвиток зумовив приплив населення з центральної Росії, насамперед у Донецько-Криворізький регіон. Унаслідок цього в деяких містах Катеринославської, Херсонської і Київської губерній помітно переважало російське населення. Наприклад, у Миколаєві росіян було 56,3 %, українців — 7,5 %, у Харкові відповідно 62,8 і 26 %, в Одесі — 47,7 і 9,2 %, в Києві — 54,5 і 21 %. У Донбасі близько 70 % усього загалу пролетарів були вихідцями з російських губерній. Крім того, майже вся Україна, крім Харківської губернії, належала до так званої смуги єврейської осілості: питома вага єврейського населення в Україні становила 7,5 %, а в містах ця цифра сягала 28 %.

Отже, існувала вельми суттєва національна різниця між майже цілком українським селом і багатонаціональним містом.

6. Ускладнилися соціальні та національні відносини, що встановилися між селом і містом.

Це зробило актуальною проблему політичної співпраці. Для її розв’язання більше долучалися ті діячі, які перебували на українських позиціях. Вони насамперед мусили шукати шляхи поєднання непримиренності радикально-демократичного українського націоналізму з визріваючою російською ідеологією марксизму. Ні ті, ні інші не мали ніякого впливу на українське сільське населення. Але соціалістичні ідеї чи заклики були дуже популярними майже в усіх українських політичних угрупуваннях.

Створення політичних партій Наддніпрянської України

Робота з таблицею

Завдання:

Розгляньте таблицю. Назвіть політичні партії, які утворилися в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. Яким вони бачили майбутнє України?

Політичні партії Наддніпрянської України
1900 р. — РУП (Революційна українська партія)	• Засновники: Д. Антонович, М. Русов, О. Коваленко; • перший програмовий Документ — брошюра М. Міхновського «Самостійна Україна»; • вважали, що визначну роль у боротьбі має віді- грати селянство, тому йшли в села, розповсюджуючи там брошури, газети, журнали; • видавали 4 газети, випустили 150 тисяч брошур, створили мережу місцевих організацій; • виступали за ліквідацію самодержавства, поміщицького землеволодіння і передачу землі селянам безкоштовно; • виступали за незалежну Україну, але згодом Перемогла ідея автономії
1902 р. — УНП (Українська народна партія)	• Засновник Микола Міхновський; • програма сформульована у «10 заповідях»; • виступала за політичну самостійність України (основне гасло «Україна — для українців»); • встановлення республіки, соціальні гарантії для населення, передача землі селянам
1904 р. — УДП (Українська демократична партія)	• Засновники: О. Лотоцький, Є. Чикаленко; • виступали за проведення буржуазних реформ, встановлення конституційного правління, проголошення демократичних прав і свобод; • за автономію України у складі Російської Федерації
1904 р. — УРП (Українська радикальна партія)	• Засновники: Б. Грінченко, С. Єфремов, Д. Дорошенко; • виступали за проведення державних реформ, за здійснення змін у суспільстві, встановлення загальнонародної власності; • за автономію України у складі Росії
1904 р. — УСДС (Українська соціал- демократична спілка)	• Засновники: М. Меленевський, А. Скоропис- Йолтуховський; • виступали за проведення соціал-демократичних реформ, які призвели б до встановлення соціалістичного суспільства, за автономію України; • ввійшли до складу Російської соціал- демократичної робітничої партії меншовиків
1905 р. — УСДРП (Україн- ська соціал- демократична робітнича партія)	• Засновники: М. Порш, В. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра; • виступали за автономію України; • не поділяли революційних методів боротьби РСДРП

Робота з джерелами інформації

Із праці М. Міхновського «Самостійна Україна»

«Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне національне «Я». Наша нація у своєму історичному процесі часто не була солідарна поміж окремими своїми частинами, але нині увесь світ української нації, що по всіх частинах України живее однією думкою, однією мрією, однією нацією: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна, від Карпатів аж по Кавказ».

Державна самостійність єсть головна умова існування націй, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері національних відносин. Україна — для українців. Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас».

Завдання:

Проаналізуйте даний документ за таким планом:

1. Як автор визначає позицію партії щодо питання про українську державність?

2. Яку течію національно-визвольного руху започаткував цей документ?

3. Чому цей документ спричинив розкол РУП?

Із журналу «Гасло» за грудень 1902 р.

«Застерігши згори свою мету, свій ідеал самостійної, непідлеглої української республіки робочих мас з усуспільненням засобів продукції, націоналізацією землі і диктатурою пролетаріату, власне українську соціалістичну державу…»

Із журналу «Гасло» за квітень 1903 р.

«Вимагаємо повної автономії України у внутрішніх справах із забезпеченням рівності населяючих її національностей на підставі найширшої конституції з Н ародною Радою як законодавчими зборами».

Завдання

• Порівняйте обидві цитати з журналу «Гасло», який видавався РУП. Чи однаково тут визначається позиція партії щодо питання про українську державність? Чому?

Із програми УСДРП

«УСДРП перш за все і головним чином вимагає:

1. Демократичної республіки…

2. Автономії України…

3. Загального, прямого, рівного виборчого права з таємним голосуванням…

1. Право кожної нації на культурне і політичне самоопреділення…

2. Широкого самоврядування…

3. Необмеженої свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків…

11. Знищення усяких привілеїв класів, верств, походження, статі…

12. Рівноправність усіх мов у школах, судах, державних інституціях…

13. Проголошення релігії ділом кожного громадянина…

16. Безплатного обов’язкового навчання для всіх дітей до 16 років.

В цілях охорони труда партія добивається:

1. Максимального робочого 8-годинного дня…

На користь вільного розвитку класової боротьби на селі і сільського господарства:

1) передачі всіх земель крайовим автономним одиницям;

2) знищення всіх пережитків кріпацтва».

Завдання :

1. Чиї погляди вам більше до вподоби: самостійників чи автономістів? Чому?

2. Якби ви проживали в той час у Наддніпрянській Україні, то до якої б партії вступили і чому?

Зростання українського національного руху на Західноукраїнських земля

Завдяки конституцiйному ладові, що був встановлений в Австро-Угорській імперії, в західноукраїнських землях основнi права i свободи забезпечувалися набагато ширше, нiж у самодержавнiй Росiї. Тому український нацiональний рух, починаючи з середини ХIХ ст. i до початку ХХ ст., набрав тут вiдчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власнiй школi, економiчним установам, пресi, вiчам, виборчiй агiтацiї, дiяльностi культурно-освiтнiх та полiтичних органiзацiй змiцнiло культурно й економiчно, поступово перетворюючись у реальну полiтичну силу. Галичина в результатi напруженої працi кiлькох поколiнь галицько-українських громадських дiячiв та з iстотною iнтелектуальною i фiнансовою допомогою зi Схiдної України стала тим середовищем, де генерувалась iдея нацiонального визволення та возз’ єднання українських земель.

Потрiбно звернути увагу, що з прискоренням полiтичного й нацiонального розвитку українцiв їх i без того складнi взаємини з поляками погiршилися. Польсько-український конфлiкт на початку ХХ ст., за словами О. Субтельного, iз боротьби мiж двома нацiональними елiтами вирiс у конфронтацiю мiж двома народами, що набирала загрозливих масштабiв.

Запитання

• У чому виявилися особливості національного руху в Західній Україні в другій половині ХІХ ст.?

Робота з джерелами інформації в групах

Із праці О. Субтельного «Україна. Історія»

«Наростання національного руху в Галичині мало великий вплив на взаємини між східними і західними українцями. На початку ХХ ст. східні українці часто були кореспондентами й передплатниками галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко разом працювали, студенти Російської України не раз їздили слухати українські літні курси в Галичині, а українські емігранти, особливо після 1905 року, знаходили собі притулок у Львові. У свою чергу, благотворний вплив на українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних інтелектуалів, а головне — надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим народом чисельністю лише в 4 млн, а частиною великої 20-мільйонної нації».

Завдання

• На основі даного документа зробіть висновки про зв’язок національного руху в Західній Україні з визвольним рухом Наддніпрянщини.

Дмитро Дорошенко про успіхи національного руху в Буковині

«Маленька Буковина почала відроджуватися на початку 80-х років, стаючи щораз ближче до галицького і загальноукраїнського життя…

У 80-х роках уперше провели буковинські українці своїх послів до Буковинського сейму, а по виборах 1911 року мали їх 17 на всіх 53 послів. До парламенту у Відні висилала Буковина 5 послів, які виступали звичайно разом з українськими послами з Галичини. Перед війною Буковина на 300 тисяч українського населення мала три українські гімназії, 1 учительську семінарію, українська народна школа булла у кожному селі. Широко були розвинуті читальні по селах, «Січі» та кооперативи».

Н. Полонська-Василенко про життя українців у Закарпатті

«Тяжким гнітом для Закарпаття була влада Угорщини. Автономію, яку було здобуто для частини Закарпаття, скасовано. Урядовою і викладовою мовою в школах стала угорська. Навіть у парафіяльних школах введено угорську мову. …Міністерство освіти почало вживати латинської абетки замість української. Мадяризація нищила українську культуру, господарське життя. Природним наслідком посилення мадяризації було зростання москвофільства. Це було природним явищем, протестом проти акції угорців, самообороною проти національного знищення».

Узагальнення та систематизація знань

Бесіда:

1. Розкрийте зміст висловлювання — «Галичина — український П’ємонт».

2. Чи згодні ви з таким порівнянням? Свою думку аргументуйте.

3. За рахунок чого забезпечувався на Західноукраїнських землях поступ національного руху? Чому ці засоби не були результативними в Наддніпрянщині?

Електоронне посилання на підручник:

http://4book.org/uchebniki-ukraina/10-klass/487-istoriya-ukrajini-10-klas-kulchitskij

Закріплення вивченого: http://LearningApps.org/display?v=ph70v661301

Урок 4: Процес політизації українського суспільства. Події революції 1905-1907рр.

Мета: визначити проблеми становлення української нації на початку ХХ ст.; охарактеризувати процес створення перших політичних партій у Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. та діяльність політичних партій Західної України;; формувати в учнів знання про події російської революції1905–1907 рр. в Україні, а також охарактеризувати процес активізації громадсько-політичного життя в Україні в даний період; розвивати в учнів уміння встановлювати причинно-наслідкові зв’язки під час аналізу історичних подій, самостійно опрацьовувати історичні документи та інші текстові джерела, аналізувати матеріал, вміти виділяти головне і другорядне, робити висновки; на прикладах боротьби українського народу в ході революції 1905–1907 рр. виховувати в учнів патріотичні почуття. на прикладах діяльності політичних партій виховувати в учнів патріотичні почуття.

Основні поняття: «політична партія», «РУП», «Самостійна Україна» М. Міхновського, «УДП», «УРП», «УНП», «УСДРП»; «революція», «Кривава неділя», «Маніфест 17 жовтня», «Державна Дума»

Вивчення нового матеріалу

Початок XX ст. характеризувався швидким розвитком в Україні визвольного руху, який виявлявся в різних формах, проте охоплював всю Україну — і Східну, і Західну. Виникло новее покоління українських діячів, які називали себе «національно свідомими українцями», вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості. «Нові» українці — це переважно студенти, і особисті контакти між ними зав’язувалися в гімназичному та університетському середовищі, де й зароджувались нелегальні рухи, які згодом сформували активну опозицію царату.

Проблеми становлення української нації

1. Висока концентрація робітників в промислово розвинених регіонах.

2. Досить строкатий склад робітничого класу.

3. Різке погіршення становища населення.

4. Активізація робітничого і селянського руху.

5. Відбулися зміни в національному складі населення України.

в Києві — 54,5 і 21 %. У Донбасі близько 70 % усього загалу пролетарів були вихідцями з російських губерній. Крім того, майже вся Україна, крім Харківської губернії, належала до так званої смуги єврейської осілості: питома вага єврейського населення в Україні становила 7,5 %, а в містах ця цифра сягала 28 %.

6. Ускладнилися соціальні та національні відносини, що встановилися між селом і містом.

Створення політичних партій Наддніпрянської України

Робота з джерелами інформації

Із праці М. Міхновського «Самостійна Україна»

Завдання:

Проаналізуйте даний документ за таким планом:

1. Як автор визначає позицію партії щодо питання про українську державність?

2. Яку течію національно-визвольного руху започаткував цей документ?

3. Чому цей документ спричинив розкол РУП?

Причини революції 1905–1907 рр.

Економічні:

• Суперечливі процеси модернізації;

• нерозв’язаність аграрного питання;

• збереження поміщицьких землеволодінь;

• малоземелля і безземелля селян)

Політичні:

• Самодержавна форма правління;

• відсутність демократичних прав і свобод;

• знищення будь-яких проявів волелюбності;

• втрата царатом авторитету у зв’язку з поразкою в російсько-японській війні;

• поява політичних партій, розширення сфери їхніх дій, посилення впливу на народні маси

Соціальні:

• Існування станових привілеїв;

• жорстка експлуатація робітничого класу;

• тяжке становище народних мас;

• масове безробіття;

• тяжкий національний гніт

Події революції в Україні

Революційні виступи в Україні у 1905 р.

У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька фаз (етапів), кожна з яких мала свої характерні ознаки та особливості.

Етапи революції 1905–1907 рр.

І фаза — «піднесення»

(січень–жовтень1905 p.):

• Наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру;

• політизація народних мас;

• активізація процесу самоорганізації суспільства

(утворення політичних партій, рад, профспілок тощо);

• поширення хвилі заворушень серед селян та армії;

• переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів

II фаза — «кульмінація»

(жовтень–грудень 1905 р.):

•Коротка стабілізація в країні та певне розмежування політичних сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня;

• діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами;

• активне формування багатопартійної системи;

• організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905 р. (повстанськими центрамив Україні були Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші міста)

III фаза — «спад»

(січень 1906 — червень 1907 р.)

• Посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо);

• зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів;

• перехід більшості політичних партій у підпілля;

• поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби;

• спроби опозиції продовжити боротьбу парламентськими методами у стінах Державної Думи;

• перехід реакції у наступ

Робота з документом

Ярослав Грицак про становище в українських партіях восени 1905 р.

«Проголошення Жовтневого маніфесту викликало велике піднесення й збудило надії на лібералізацію політичної системи. Українські діячі через свою нечисельність і організаційну роздробленість виявилися не готовими скористатися з політичних змін. Подібна ситуація склалася і в національних рухах поляків, євреїв, литовців, латвійців та естонців. Докорінна різниця між ними й українськими політиками, однак, у тому, що інші партійні поділи були просто результатом розходження політичних ліній. В українському ж випадку найбільшим антагонізмом було національне питання, а сааме — чи взагалі потрібна окрема українська політика й українські партії. Ці дискусії паралізували український національний рух, і тому він не справляв політичного впливу на розвиток революційних подій 1905 року. Українські політики попросту не могли змагатися з краще розвиненими і чисельнішими російськими політичними партіями, що мали міцні позиції у великих містах — головних осередках революційного неспокою».

Завдання:

1. Чому українські політичні партії у 1905 р. були менш впливовими, ніж загальноросійські?

2. Н а основі тексту розкрийте особливості українського визвольного руху у 1905 році.

Діяльність української громади в Державній Думі

Діяльність українських громад в І та ІІ Державних Думах

І Державна Дума

ІІ Державна Дума

Склад:

Поміщики — 24 чол.

Інтеліґенція — 26 чол.

Селяни — 42 чол.

Робітники — 8 чол.

Священики — 1 чол.

Склад:

Поміщики — 16 чол.

Інтеліґенція — 17 чол.

Селяни — 6 чол.

Робітники — 59 чол.

Священики — 4 чол.

Діяльність:

• 45 депутатів об’єдналися в українську парламентську громаду;

• мали друкований орган «Український вісник»;

• голова громади — Ілля Шраг;

• домагалися автономії України та українізації державного управління і освіти

Діяльність:

• 47 депутатів об’єдналися в українську парламентську громаду;

• мали друкований орган «Рідна справа — Вісті з Думи»;

• домагалися автономії України,

місцевого самоуправління, української мови в школах, суді і церкві

Революція зазнала поразки, проте:

• були скасовані викупні платежі, скоротилися напівфеодальні методи експлуатації селян і станові обмеження;

• почалася аграрна реформа;

• робітники отримали право створювати профспілки, проводити

економічні страйки, підвищилася їхня заробітна плата, скоротився робочий день;

• реалізувалися громадянські свободи, була скасована попередня цензура;

• був створений двопалатний парламент, який обмежив законодавчі повноваження царя;

• проте головні питання революції не були розв’язані: суспільний лад і державний устрій не були змінені, панівні верстви зберегли владу у своїх руках

• виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинуть на історичну долю України:

• відбувся процес зближення робітничого, селянського та національно-визвольного рухів;

• відбулися широкомасштабні народні виступи;

• народні маси усвідомили ефективність спільного натиску на владу;

• розширилися межі легальної політичної та культурної діяльності;

• активізувався процес масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо);

• був створений офіційний канал впливу на владу — Державна Дума

Народні маси здобули дуже серйозний досвід боротьби. Події тих років

переконливо продемонстрували, що поступок від самодержавства можна досягти лише шляхом широкого революційного руху

Узагальнення та систематизація знань
Бесіда
1. Розкрийте зміст висловлювання — «Галичина — український П’ємонт».
2. Чи згодні ви з таким порівнянням? Свою думку аргументуйте.
3. За рахунок чого забезпечувався на західноукраїнських землях поступ національного руху? Чому ці засоби не були результативними в Наддніпрянщині?

Електоронне посилання на підручник:

http://4book.org/uchebniki-ukraina/10-klass/487-istoriya-ukrajini-10-klas-kulchitskij (ст. 38-49)

Закріплення вивченого матеріалу: http://LearningApps.org/display?v=p72dum51201

Урок 5: Земельна реформа П. Столипіна та її вплив на Україну

Мета: охарактеризувати соціально-економічне та політичне становище Наддніпрянської України в складі Російської імперії в 1907–1914 рр., акцентувавши увагу на проведенні аграрної реформи Столипіна; розвивати в учнів уміння аналізувати історичні джерела, робити висновки, виділяти головне і другорядне, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, висловлювати свою точку зору; виховувати в учнів національні та патріотичні почуття.

Основні поняття: «третьочервнева монархія», «реакція», «реформа», «шовінізм», «ТУП».

Вивчення нового матеріалу

3 червня 1907 р. була розігнана ІІ Державна дума і підписаний новий виборчий закон, який обмежив права селян та робітників і розширив права поміщиків і буржуазії. Ці події названо державним переворотом, а політичний режим, який склався, Третьочервневою монархією. Настав період реакції — це придушення всього прогресивного, ліквідація здобутків революції 1905–1907 років.

Період реакції в Україні

Робота з документом

Із праці Бойка О. Д. «Історія України»

«У багатьох районах Російської імперії було введено «воєнний», або ж «особливий», стан. Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська губернії тривалий час перебували в стані посиленої охорони. У цих регіонах заборонялись будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збиратися декільком особам у приватних квартирах.

Період реакції — це час «надзвичайних заходів» у боротьбі з революційним рухом, зростання кількості арештів, сваволі воєнних судів зі спрощеною формою судочинства, масових заслань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони демократичних видань тощо. …Активно запрацював репресивний апарат. …Було засуджено 26 тисяч осіб, з яких 5 тисячам винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни перебувало майже 180 тис. осіб».

Завдання:
1. Як ви розумієте суть періоду реакції?
2. Якими каральними заходами він супроводжувався?

Аграрна реформа П. Столипіна

Революція 1905–1907 рр. довела, що аграрне питання з економічного переросло в політичне. Його нерозв’язаність поглиблювала конфронтацію в суспільстві, посилювала соціальне напруження та політичну нестабільність. Будучи залишком феодалізму, самодержавство тривалий час консервувало свою опору — два інших релікти часів кріпосництва: поміщицьке землеволодіння та селянську общину.

На початку ХХ ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община показала не лише свою нездатність ефективно господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Саме тоді ще в ході революції прем’єр-міністром П. Столипіним було проголошено курс на реформування аграрного сектора. Комплекс реформ, розпочатих указом 9 листопада 1906 р., був логічним продовженням модернізаційних процесів у Росії середини ХІХ ст. У його основі лежало три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю в приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності та бідності.

З указу Петра Столипіна (1906)

«…Селяни дістають право вільного виходу з общини із закріпленням у власність окремих домохазяїн ділянок, які переходять до приватного володіння, з громадського наділу…

1. Кожний домохазяїн, що володіє надільною землею за общинним правом, може в будь-який час вимагати закріплення за собою в приватну власність частини, яка належить йому, з визначеної землі…

4. Домовласники, за якими закріплені в приватну власність ділянки общинної землі, зберігають за собою право користуватися в незмінній частині тими сіножатями, лісними, які надаються на спеціальних підставах…

Вимоги про закріплення в приватну власність частини з общинної землі ставляться через сільського старосту громаді, яка за ухвалою, прийнятою більшістю голосів, зобов’язана у місячний термін з дня подання заяви вказати ділянки, що переходять у приватне володіння домохазяїна…»

Аграрними перетвореннями П. Столипін хотів комплексно розв’язати низку важливих завдань: підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва, селянського господарювання, зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, розв’язати проблему аграрного перенаселення. Хоча здійснення столипінських планів у перспективі обіцяло поліпшення ситуації, в суспільстві вони були зустрінуті здебільшого ворожо.

Найбільший успіх реформа Столипіна мала в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, прагненням до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Протягом 1907–1915 рр. на Правобережжі вийшли із общини 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. На 1916 р. утворилося 440 тисяч хуторів, що становило 14 % селянських дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24 % селянських господарств, а переселилися на хутори 10,3 %.

Значення реформи :

позитивне негативне

• відкривала шлях до приватного селянського землеволодіння;

• дала поштовх до розвитку товарно- грошових відносин у сільському господарстві;

• сприяла розвитку особистої ініціативи і конкуренції;

• у господарствах заможних селян стали широко використовуватися сільськогосподарська техніка і добрива;

• підвищилася врожайність у селянських господарствах • реформа поглибила соціальне розшарування селянства і загострила відносини між бідними та заможними селянами;

• збільшила кількість селян-емігрантів з України;

• реформа не булла доведена до кінця

Із висловлювання П. Струве щодо аграрної реформи П. Столипіна

«Як би не ставилися до аграрної політики Столипіна — можна її приймати як найбільше зло, можна її благословляти як благодійну хірургічну операцію, — цією політикою він зробив величезний подвиг у російському житті. І зрушення воістину революційне… З аграрною реформою, яка ліквідувала общину, за

значенням в економічному розвитку Росії в один ряд можуть бути поставлені лише звільнення селян і проведення залізниць».

Завдання:

1. У чому, на думку автора, полягає значення аграрної реформи Столипіна?

2. А якої думки дотримуєтеся ви? Як можна визначити цю реформу: як «найбільше зло» чи «хірургічну операцію»?

Спробуйте висловити свою точку зору за допомогою методу «Прес».

Український національний рух.

Українські партії в 1907–1914 рр.

У 1911 р. Петро Столипін заявив, що «історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, в теперішнім часі прозваним українським, що містить в собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах».

Посилення національного гніту
• Насадження ідеології російського великодержавного шовінізму. У 1908 році в Києві виникає шовіністична організація «Клуб російських націоналістів». Її мета — переконати українців, що вони лише гілка єдиної російської народності, а не окрема нація.

• 1909 рік — рішення про недопущення викладання українською мовою в школах. Також учителям заборонялося розмовляти з учнями українською мовою, а учням знижувалися оцінки за вживання українських слів.

• Закриття українських газет, товариств «Просвіта» та інших громадських організацій, заборона продавати українські книги, ставити концерти та вечори українською мовою;

• 20 січня 1910 року — «Столипінський циркуляр», за яким було заборонено реєструвати будь-які товариства і видавництва «інородців»;

• 1914 рік — заборона святкування 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка.

Робота з термінами:

Шовінізм (походить від прізвища солдата Шовена, який захищав політику Наполеона) — це пропаганда національної виключності якоїсь нації, панування однієї нації над іншими.

Робота з документомЦензор Сергій Щоголєв про українську мову

«1. Украинский язык малопригоден для создания родной малороссам областной культуры.

2. Наличность в малорусской или украинской популярной литературе своеобразной орфографии является фактором, вредящим народной грамотности и тормозящим культуру Юга России.

3. Южнорусская народная школа не нуждается в малорусских учебниках и преподавании: учебники же и книги на языке украинском не только бесполезны, но и вредны.

4. Национализация малорусских народных училищ, как указано М. Драгомановым, наобходима для федеративного распада России, для уничтожения единства и сплоченности русского народа как великодержавной единицы в Европе.

5. В Западной Руси украинский книжный язык — плоть от плоти языка польского — обеспечивает украинскому движению поддержку и сочувствие колонизаторов».

Напередодні Першої світової війни в українському національному русі з’явилася ідея політичного відокремлення (сепарації) України від Росії. Її ідеологом був Дмитро Донцов. Дмитро Донцов стверджував: «Сепаративні течії спершу слабі, поборювані «автономістами» й соціал-демократами, скоро дістали ґрунт під ногами. Постала сепаративна література, декілька часописів на російській Україні стали на службу цій ідеї».

ІІІ. Узагальнення та систематизація знань
Графічний диктант

Позначте правильні твердження знаком «+» , а неправильні — знаком «–» .

1. Петро Столипін обіймав посаду Міністра фінансів Російської імперії.

2. Після революції 1905–1907 рр. розпочався період політичної реакції.

3. Указ про початок аграрної реформи було видано 9 листопада 1907 року.

4. За реформою селянам дозволялося переходити на хутори і ставати землевласниками.

5. Продавати свої наділи селяни не мали права.

6. Переселятися селянам за межі України не дозволялося.

7. Банк давав позики селянам терміном на 45 років.

8. У 1910 році було прийнято рішення про недопущення викладання українською мовою в школах.

9. 20 січня 1910 року — прийняття «Столипінського циркуляру», за яким заборонялася діяльність будь-яких політичних партій і громадських організацій.

10. 1908 рік — рік утворення ТУП (товариства українських партій).

11. Українська громада представила свій законопроект про навчання українською мовою у ІІІ Державній Думі.

12. Дмитро Донцов був ідеологом політичного відокремлення України від Росії.

Електоронне посилання на підручник:

http://4book.org/uchebniki-ukraina/10-klass/487-istoriya-ukrajini-10-klas-kulchitskij

Урок 6: Розвиток культури в Україні на початку XX ст.

Мета: охарактеризувати особливості розвитку культури України на початку ХХ ст., детально розглянувши розвиток української освіти та науки, музики і театру, архітектури й живопису, з’ясувати, яку роль відіграла католицька церква та діяльність національно-спортивних товариств в піднесенні національної свідомості населення Західної України; розвивати в учнів уміння аналізувати та систематизувати матеріал, робити висновки, здійснювати порівняння історичних явищ та подій, удосконалювати навички роботи з історичними джерелами, давати історичну характеристику діячам культури; сприяти патріотичному вихованню учнів, а також виховувати в них естетичні смаки та уподобання.

Основні поняття: «культура», «освіта», «наука», «мистецтво», «архітектура», «живопис», «греко-католицька церква».

Вивчення нового матеріалу

На початку ХХ ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого — відбувався активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

• збереженні національно-культурних традицій (народницька теорія);

• орієнтації на західноєвропейський процес у царині художньої культури (європеїзація, модернізм).

Крім того, розвиток української культури на початку ХХ ст. відбувався в умовах, що характеризуються двома протилежними тенденціями:

1. Наростання національно-визвольного, революційного руху, підйом якого припадає на період революції 1905–1907 рр. В результаті розгортання цієї боротьби царизм вимушений був піти на поступки українцям, що в цілому сприяло розвиткові культури.

2. Шовіністична політика царату, яка продовжувала денаціоналізацію та русифікацію, репресії щодо українців негативно впливали на розвиток культури.

Освіта

Під тиском революційних подій 1905–1907 рр. царизм змушений був скасувати укази 1863, 1876, 1881 рр. щодо української мови.

Кількість початкових шкіл в Україні зросла з приблизно 17 тис. у 1897 р. до 18,7 тис. у 1911 р.; 1912 року було відкрито багато вищих 4-річних початкових училищ, але загалом рівень освіти в Україні залишався незадовільним. У 1914–1915 рр. діяли 452 середні школи (140 тис. учнів) та 19 вищих навчальних закладів (26,7 тис. студентів).

У Західній Україні освітянський рівень був ще нижчим, оскільки його гальмувала австро-угорська влада. Понад 980 галицьких сіл (із 6240) взагалі не мали шкіл. Середніх шкіл було 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині діяла лише одна українська гімназія, в Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.

Напередодні революції 1917 р. становище освіти дещо поліпшилося.

У Києві, Харкові, Одесі діяли Вищі жіночі курси. Було відкрито Фребелівський жіночий педагогічний і комерційний інститути в Києві,

технологічний і ветеринарний у Харкові, засновано Київську та Одеську консерваторії.

У Західній Україні працювали Львівський і Чернівецький університети, а також політехнічний інститут і Академія ветеринарної медицини у Львові.

В Україні налічувалося 27 вищих навчальних закладів (35 тис. студентів). Проте не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.

Освітянську і культурну діяльність продовжувало товариство «Просвіта», яке до 1914 р. заснувало в Галичині до 2 880 читалень, 430 народних будинків, школи, гуртки художньої самодіяльності тощо.

У 1913 р. в Україні виходило лише 19 україномовних періодичних видань, тоді як у Галичині — 66. Російських газет і журналів видавалося 226. Позитивно впливали на культурно-просвітню роботу народні будинки, засновані земствами на їхні кошти, при яких діяли різні гуртки та курси. Проте перед війною діяльність «Просвіти» та видання книг українською мовою було заборонено. У 1913 р. з 5 283 книг, опублікованих в Україні, лише 176 вийшли українською мовою.

Наука. Видатні вчені
Історична довідка

Заболотний Данило Кирилович (1866–1929) — видатний український мікробіолог і епідеміолог, академік АН СРСР (з 1929), академік АН УРСР (з 1922; 1928–1929 — її президент). Наукові праці присвятив вивченню чуми, холери, дифтерії, тифу, дизентерії тощо. Керував численними протиепідемічними експедиціями, виїздив для вивчення чуми в Індію, Аравію, боровся з епідемією чуми в Шотландії та ін. Організував Інститут мікробіології АН УРСР. Першим запропонував ефективні способи боротьби з чумою.

Вчені-ботаніки С. Навашин і В. Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру. Чимало відомих вчених через політичні переслідування змушені були емігрувати.

Сергій Навашин

Володими Липський

Так, видатний біолог І. Мечников, який тривалий час працював в Одеському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію та став лауреатом Нобелівської премії (1908) за досягнення в новій галузі біології та медицини — імунології — науки про захисні властивості організму.

Ілля Мечніков

Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аероклуб,відкритий в Одесі у 1908 р. Його вихованці М. Єфимов і С. Уточкін брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, де встановлювали рекорди швидкості, висоти і тривалості польоту.

Відомими вченими тих часів у галузі радіофізики, геофізики, радіотехніки були Д. Рожанський, Т. Кравець, М. Пильчиков.

Історичну науку України гідно представляли О. Єфименко, В. Барвінський, Д. Багалій, І. Лучицький, В. Іконников та ін. Завершений

О. Єфименко наприкінці 90-х років рукопис «Історія українського народу» було видано російською мовою в Петербурзі під час революції 1905–1907 рр. Там же вийшов її двотомний збірник праць «Південна Русь».

Олександра Єфименко

Єфименко була першою в імперії жінкою, яка 1910 р. здобула вчений ступінь почесного доктора історичних наук. Демократичний підхід щодо висвітлення питань соціально-економічної історії Лівобережної України XVII–XVIII ст. простежується у працях В. Барвінського («Селяни в Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст.») та ін. Слобідська Україна була в центрі досліджень відомого історика Д. Багалія, автора фундаментальних праць з історії Харкова, української культури на Слобожанщині.

Розвиткові суспільствознавчих наук сприяли чотиритомний словник «Словарь української мови», упорядкований Б. Грінченком, тритомна «Українська граматика» А. Кримського, упорядковані й науково прокоментовані В.Гнатюком багатотомні фольклористичні та етнографічні дослідження з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття.

Борис Грінченко

У 1908 р. в Петербурзі опубліковано українською мовою «Історію України-Русі» М.Аркаса.

Історичні довідки

Аркас Микола Миколайович (1853–1909) — історик, композитор, просвітній діяч. Народився у м. Миколаєві в родині адмірала Чорноморського флоту М. Аркаса. Освіту здобув в Одеській гімназії та у Новоросійському університеті в Одесі (1875). До 1898 р. служив у морському відомстві, в губернському управлінні. Після виходу у відставку мешкав у родовому маєтку на Херсонщині.

Зробив дуже багато для вивчення української історії (головна праця — «Історія України-Русі», 1908), яка сприяла популяризації історії України серед широких верств суспільства. Брав активну участь у національно-культурному русі, був засновником товариства «Просвіта» у Миколаєві (1907). Автор опери «Катерина» (1891), історичної поеми «Гетьман Пилип Орлик» (1907).

Відомий спеціаліст у галузі історії історичної науки в Україні В. Біднов наголошував: «Жодна українська книжка, крім «Кобзаря», не мала такого успіху, як цей труд М. Аркаса». Побачив світ і «Нарис історії українського народу» М. Грушевського, своєрідний конспект його багатотомної «Історії України-Руси», який вийшов 1904 р. у Петербурзі російською мовою.

Микола Аркас

Хвойко (Хвойка) Вікентій В’ячеславович (1850–1914) — український археолог. Чех за походженням. Відкрив перші місцезнаходження трипільської культури (1896), пам’ятки культури поховань зарубинецького і черняхівського типів (1898–1901). Дослідив пам’ятки палеоліту (Кирилівська стоянка), скіфського часу (Пастирське городище, Мотронинське городище та ін.), Київської Русі. Розглядав слов’ян як автохтонне (споконвічне) населення Середнього Подніпров’я. Концепцію про те, що трипільська культура представляла самобутнє населення України, поділяли англійський археолог Л. Вуллі (праця «Початки цивілізації людства») і французький вчений М. Буль. Відкрив у Придніпров’ї перші пам’ятки трипільської культури.

Вікентій Хвойко

І. Франко був автором ґрунтовних монографічних досліджень з історії України (переважно її західноукраїнського регіону). Він цікавився історією масових соціальних і національних рухів, боротьби передової громадськості населення Західної України за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства, колонізаторської політики Польщі, а згодом — Австрійської монархії.

Розвиткові науки в Україні сприяло Наукове товариство ім. Т. Г . Шевченка. До 1914 р. воно випустило до 400 томів досліджень у вигляді «Записок», переважну частину яких становили праці М. Грушевського, І. Крип’якевича, І. Франка та ін. У 1907 р. було створено Українське наукове товариство у Києві, головою якого теж було обрано М. Грушевського. Ці товариства координували наукові дослідження в Україні, виконуючи, власне, академічні функції.

Історична довідка

Коцюбинський Михайло Михайлович (1864–1913) — письменник, громадський діяч. Народився у м. Вінниці в сім’ї дрібного чиновника. Закінчив Шаргородське духовне училище (1880). Того ж року переїхав до Кам’янець-Подільського, тісно спілкувався з народовольцями. У 1890 р. поїхав до Львова, познайомився з І. Франком. Там же розпочав літературну діяльність.

Михайло Коцюбинський

У 90-ті роки працював учителем, діловодом, статистиком. Поступово зблизився з ліберально-народницькою інтеліґенцією, утверджуючись на позиціях революційного демократизму.

Із 1898 р. мешкав у Чернігові, де й помер. Найвідоміші твори: «Харитя» (1891), «Маленький грішник» (1893), «Дорогою ціною» (1901), «Лялечка» (1901), «Сон» (1911), «Хвала життю!» (1913) та ін.

М. Коцюбинський закликав письменників розробляти філософські, соціальні, психологічні, історичні та інші теми, не обмежуватися описом життя селянства, а звертати увагу на різні верстви суспільності, тобто інтеліґенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін. Це побажання значною мірою втілив у своїй творчості В. Винниченко.

У його численних оповіданнях і повістях («Краса і сила», «Голота», «Талісман» та ін.), написаних під час революції 1905–1907 рр., відображено соціальні процеси на селі. Після поразки революції письменник у творах «Чесність з собою», «Рівновага», «Щаблі життя», «Брехня», «Великий молох» показав суперечливий і неоднозначний світогляд інтеліґенції, яка часто зневіряється у власних ідеалах.

Пафосом боротьби за волю перейнята поезія Лесі Українки («Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» та ін.), де перед читачем оживають бурхливі колізії життя українського народу, його переживання і прагнення.

А. Тесленко змалював у своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села. Піднесення визвольної боротьби проти гнобителів показав у творах «Осінній ескіз», «Чайка», «Мужицька арихметика» С. Васильченко.

Майстром короткої психологічної новели був В. Стефаник. З 1899 по 1905 рік він видав чотири збірки своїх творів («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Близькими до творчості Стефаника були оповідання

М. Черемшини, Л. Мартовича, які розкривали процеси соціального розшарування на селі. До кращих творів світової літератури належить повість О. Кобилянської «Земля».

У роки революції 1905–1907 рр. чуттєво розширилися межі легальної політичної та культурної діяльності українців. Пожвавішала й українська преса.

У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Усього протягом 1905–1907 рр. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Панас Мирний, Д. Яворницький та ін.), ці об’єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали літературу українською мовою.

Робота з джерелами інформації

Іван Крип’якевич про історичне значення української літератури

«Ми бачимо, що українське національне відродження ХІХ ст. стало наче справою й питанням літератури, яка зі своїх романтично-народолюбських пелюшок дуже скоро вилилася в стихійну маніфестацію збірної волі нації на вільне життя й державність.

Котляревський здобув для української народної мови громадянські права в слові й друці. Шевченко надихнув українське слово вулканічною силою в невідхильну перемогу Нації. Франко й Леся Українка поглибили й поширили самопочуття повноцінності українця як громадянина світу. Перш аніж у політично-громадському життю, збулася містерія Відродження Нації в літературі, й у тому її історична вага й заслуга…»

Завдання:

1. У чому полягала історична заслуга української літератури? Прокоментуйте останнє речення документа.

2. Чому слово нація автор вживає з великої літери? О. Олесь

«Вони — обідрані,

Вони — обідрані, розбуті,

Сліпі, голодні і німі В кайдани, в сталь міцну закуті,
В кривавих ранах і ярмі, —
Сьогодні більше не раби:

Лунають гасла боротьби!

Ще вчора йшли вони за ґрати,

Терпіли мовчки глум катів,

Ще вчора їх могли топтати

І сікти дротом батогів —

Раби — сьогодні не раби:

Шумлять знамена боротьби!

Вони — гроза, вони — герої:

Їх гнів героями зробив,

І верх за ними буде в бої —

Сам бог попереду рабів!!

Ти чуєш грім? Гримлять раби:

«За нами поспіх боротьби!!»

(Олесь О. Вони — обідрані, розбуті… // Твори. — К.: Молодь, 1971. — С. 42.)

Завдання:

1. Як ви думаєте, коли був написаний даний вірш О. Олеся? Чому?

2. Які мотиви звучать у цьому творі?

Здобутки майстрів мистецтва
Розвиток музики й театру

У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр, де наступного року було відзначено 25-річчя сценічної діяльності М. Заньковецької. Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка», започаткувавши тим історію українського художнього кінематографу.

Микола Садавський

На сцені театру Садовського, поряд із уже відомими операми «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, ставили «Чорноморців», «Утопленицю», «Різдвяну ніч», «Енеїду» М. Лисенка, «Катерину» М. Аркаса (його перша й остання опера, після написання якої він осліп), «Роксолану» Д. Січинського, «Продану наречену» Б. Сметани. Подібні постановки давали змогу колективу органічно поєднувати драматичне і музично-вокальне мистецтво.

Композитор М. Леонтович створив низку композицій на основі українських народних пісень.

Західноукраїнський композитор С. Людкевич написав кантату «Кавказ» за словами поеми Т. Шевченка. Разом із художником І. Трушем композитор організував видання «Артистичного вісника» — першого в Україні україномовного фахового мистецтвознавчого журналу.

Випускниця Львівської консерваторії С. Крушельницька своїм голосом підкорила слухачів багатьох країн світу.

Історична довідка

Крушельницька Соломія Амвросіївна (1872–1952) — співачка, педагог. Походила зі старовинного українського роду.

Соломія Крушельницька

У 1893 р. закінчила Львівську консерваторію, дебютувала у Л ьвівській опері. Вокальну майстерність удосконалювала в Мілані та Відні.

У 1923 р. в апогеї слави залишила оперну сцену і присвятила себе концертній діяльності. Здійснила турне по Україні, Європі, Америці.

У 1894–1923 рр. майже щороку виступала з концертами у Л ьвові, Тернополі, Стриї, Чернівцях та інших містах Галичини. Підтримувала дружні стосунки з І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, М. Лисенком, Д. Січинським та багатьма іншими діячами Галичини і Н аддніпрянщини.

У 1939 р. повернулася назавжди до Львова, де до кінця своїх днів вела клас сольного співу в консерваторії.

Розвиток живопису та архітектури

Талановитий живописець І. Труш написав портрети І. Франка, Лесі Українки, М. Лисенка. Саме він організував у 1905 р. у Л ьвові першу всеукраїнську художню виставку.

Особливий успіх на ній мало полотно «Гість із Запоріжжя», автором якого був внучатий племінник Т. Шевченка та учень І. Рєпіна Ф. Красицький. Прославився й ще один учень і друг І. Рєпіна — передвижник М. Пимоненко. Особливою правдивістю вражали його картини «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «На Далекий Схід».

Високі мистецькі принципи утверджували й інші передвижники: О. Левченко (пейзажі спустошених українських сіл), С. Свєтославський (життя народів Середньої Азії), М. Самокиш і М. Яровий (революційні події 1905–1907 рр.). У 1900 р. Васильківський і Самокиш видали «Альбом української

старовини», де були портрети Б. Хмельницького, П. Могили, Г. Сковороди.

Монументальні полотна створив О. Мурашко («Похоронкошового»), С. Васильківський («Козаки в степу», «Козачий табір», «Козачий пікет»).

О. Мурашко працював у галузі портретного й жанрового живопису. Брав участь в організації «Нового товариства художників» (1904–1907), з 1911 р. експонувався на виставках «Спілки російських художників».

В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився загальноєвропейський стиль модерн із характерними природними декоративними формами, синтезом мистецтв. У Києві в цьому стилі зведено будинок із химерами архітектора

В. Городецького, Державний банк (архітектори О. Вербицький, О. Кобелєв), перший в Україні критий ринок на Бессарабському майдані торговою площею 2 896 м2 (архітектор Г. Гай, скульптурне оздоблення Т. Руденка та О. Теремця); у Харкові — художню школу (архітектор К. Жуков); у Полтаві — школу І. Котляревського (архітектор В. Кричевський та ін.).

Надзвичайно зросла політизація суспільного життя, активізація національно-визвольних змагань, масовий революційний рух, науково-технічний прогрес та урбанізація. Ці історичні явища, що були особливо виразними на початку XX століття, мали вирішальний вплив на побут населення України, культурний процес, усну народну творчість, самодіяльне мистецтво.

Тканини фабричного виробництва й одяг міського крою починали витісняти доморобні тканини і традиційний народний одяг навіть на селі. Не витримували конкуренції з дешевою фабрично-заводською продукцією й твори декоративно-ужиткового мистецтва. Тепер вони задовольняли естетичні смаки переважно заможних верств населення. Та й культурно-побутові новинки промислового виробництва — швейна машина, грамофон, гумове взуття — також служили ознакою заможності їх власника.

Міста і села в цей час масово забудовувалися. Заможні міщани й селяни зводили цегляні будинки під бляхою (залізом) або черепицею.

Нові ознаки побутової культури проявлялися передусім у житті населення великих і середніх міст. Вони забудовувалися багатоповерховими житловими будинками, спорудами культурного призначення — театрами, музеями, бібліотеками тощо. Навіть на околицях, де були робітничі бараки і халупи, з’являлися приміщення громадського призначення — народні будинки, народні аудиторії, бібліотеки-читальні. На вулицях з’явилося електричне освітлення, швидко розвивалося електротранспортне сполучення.

Самобутнім проявом національного відродження Галичини була діяльність спортивно-військових молодіжних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Основним призначенням цих об’єднань була організація спортивних змагань, фізичне загартування. Також вони виконували важливу ідеологічну функцію: сприяли формуванню національної свідомості, почуття гордості за героїчне минуле українського народу. Більше того, ці спортивно-гімнастичні організації, з одного боку, спиралися на військові традиції Запорозької Січі та українського козацтва, з іншого — стали праобразом створення українських військових об’єднань, перших мілітарних одиниць українців ХХ ст., чиє призначення полягало в обороні української держави.

Ці українські організації створювалися на зразок відомих юнацьких спортивно-військових об’єднань (у Чехії, Англії), але мали українські особливості.

У 1894 р. була заснована перша українська юнацька гімнастично-спортивна організація «Сокіл» на зразок чеського «Соколу» (заснованого ще у 1862 р.). Основне завдання товариства — підвищення фізичної культури різноманітними засобами (вправи, спортивні змагання, пожежна справа, велосипедний спорт). Водночас це, на перший погляд, типове військово-спортивне об’єднання перебувало під впливом товариства «Просвіта». Засновниками «Соколу» були активісти «Просвіти» В. Нагірний та В. Лаврівський, син Ю. Л аврівського, депутата крайового сейму, засновника «Руської бесіди», голови «Просвіти» (1870–1873 рр.). «Сокіл» перебував під впливом офіційного народовства, просвітяни фінансували різні його заходи.

У 1900 р. була створена ще одна українська організація «Січ». Сама назва документа «Статут про пожарництво і гімнастичні вправи» визначала характер діяльності товариства. Але під назвою булла прихована військово-патріотична спрямованість організації, яка відроджувала героїчні традиції козацької звитяги, українських військових осередків — «Січей». Одним з ініціаторів створення «Січі» був К. Трильовський, активною ж розбудовою товариства займалися галицькі радикали. Вони прагнули надати організації світського, демократичного характеру. У Статуті пожежно-спортивної організації «Січ» сказано, що членом товариства «може бути кожний українець (кожна українка) світського походження».

Саме існування юнацької спортивно-військової організації «Січ» ставало фактором національного виховання, уславлюючи історичне минуле України, військово-козацький досвід і готуючи тим самим національно-свідомі кадри майбутніх мілітарних утворень українців. Не випадково організаторами та активними діячами товариства «Січ» стали майбутні члени уряду та воєначальники Західноукраїнської Української народної республіки (1918) С. Ставничий, А. Чайковський, Л. Лепкий, Д. Вітовський, Р. Дашкевич та ін. Після революції 1905–1907 рр. у Р осії члени товариства «Січ» встановили контакти з діячами «Просвіт» у Н аддніпрянщині, запрошували їх на «Січові свята» як представників Запоріжжя.

У 1911 р. було засноване юнацьке військово-спортивне товариство «Пласт». Ця юнацька організація була аналогом організації скаутів. Скаутський рух лише народжувався, в 1908 р. британський генерал Бейден-Пауелл створив для англійської молоді парамілітарну організацію «Scouting for boys». Рух скаутів швидко набирав темпів та популярності в Європі. Організаторами об’єднання українських скаутів виступили майбутні старшини УГА — Петро Франко та Іван Чмола. Запозичивши форми скаутського руху, організатори надали йому українського характеру, спираючись на український військовий досвід від давніх часів.

Спортивно-військові товариства були масовими за характером. Структура їх була типовою: центральний провід, повітові філії, місцеві осередки. Показником масовості військово-спортивного руху на Галичині є той факт, що до розгалуженої мережі «Січей» було залучено близько 80 тис. осіб (1913). Поступово в мережах цих організацій визріла січова ідея.

У 1913 р. за ініціативою К. Трильовського було організовано Товариство українських січових стрільців. У стрілецькій секції Українського Січового Союзу молодь почала навчатися військової справи.

Особливістю таких організацій Галичини було те, що вони займалися не лише фізичною підготовкою, але й духовним вихованням української молоді, яка згодом брала активну участь у військових подіях та змаганнях за українську державу. Діяльність цих військово-спортивних організацій була проявом галицького національного відродження. Так, усі січово-сокільські організації та «Пласт» взяли участь у грандіозному святі на майдані «Сокол-Батоко» у Л ьвові з нагоди святкування 100-літнього ювілею Т. Г. Шевченка (1914). Показово, що навіть назви українських юнацьких військово-спортивних об’єднань «Сокіл», «Січ», «Пласт», «Товариство Українських Січових Стрільців» походили від військових формувань запорозьких козаків, які несли сторожову та розвідувальну службу.

Утворення українських громадських організацій

• Кінець 90-х років — у Львові засновано спортивно-фізкультурну організацію «Сокіл», яка діяла також у багатьох селах. Організатором такого молодіжного руху був Іван Боберський.

• 1900 р. — виникає спортивно-фізкультурна організація «Січ» у Снятинському повіті, яка згодом поширює свою діяльність на всю Галиину.

• 1911 р. — створення таємного гуртка «Пласт».

• 1912 р. — утворено «Український Січовий Союз» для керівництва молодіжними організаціями.

• 1913 р. — утворюється товариство «Січові Стрільці»

Духовні цінності українців. Церковне життя

На початку століття в Україні провідну роль відігравали дві християнські церкви: православна — на Сході України та греко-католицька — на Заході України. Існували й інші релігійні конфесії серед представників національних меншин: католицизм, іудаїзм, мусульманство, протестантство. Були також різні секти: штундистів, баптистів, євангелістів, єговістів та ін. Напередодні Першої світової війни в Україні було 4 млн сектантів. Православна церква в Україні була опорою самодержавства:

• русифікаторська політика проводилася й у церковному житті;

• серед духівництва українських губерній українців було менше 50 %;

• українська мова була заборонена під час виголошення проповідей і богослужіння.

У роки революції 1905–1907 рр. було зроблене деяке послаблення у використанні української мови: широко використовувалися церковні проповіді, в багатьох українських губерніях проводилися богослужіння українською мовою; був даний дозвіл на комплектацію семінарських бібліотек «малоросійськими книгами»; в 1906 р. за згодою Синоду були відкриті українознавчі курси з мови, літератури та історії в Подільській семінарії; почалося співробітництво церкви з «Просвітами»; в 1906–1911 рр. було видано українською мовою Євангеліє.

Панівною в Галичині, Закарпатті (тут у багатьох випадках богослужіння велося угорською мовою) була греко-католицька церква.

У Північній Буковині греко-католицька церква складала меншість, а перевагу мала православна церква. Греко-католицька церква відігравала значну роль в національному відродженні краю, сприяла росту національної самосвідомості. Греко-католицьке духівництво було основною силою національного відродження на західноукраїнських землях.

У 1900 р. сталася важлива подія в житті галицьких українців: митрополитом галицьким став Андрій Шептицький (1865–1944). З цього часу греко-католицька церква остаточно перейшла на національні позиції, стала дійсно українською церквою, взяла активну участь у національному русі, вела боротьбу за єдину соборну Україну.

За короткий час А. Шептицький пройшов усі ступені духовної кар’єри — від священика до єпископа, а пізніше — митрополита Галицької греко-католицької церкви. Він був не тільки релігійним, але й політичним діячем, брав участь у різних політичних акціях, захищаючи права простих галичан. Він виступав за участь греко-католицьких священиків у суспільному житті, за їх високу християнську моральність. Він об’єднав зусилля греко-католицького духівництва і світової інтеліґенції в боротьбі за національні права українців Галичини. А. Шептицький вів активну благодійницьку діяльність. На власні кошти він розгорнув будівництво музею, лікарні, середньої школи, щорічно утримував 40 юнаків і дівчат, допомагаючи їм здобути вищу освіту, матеріально допомагав семінаристам, художникам, письменникам, громадським діячам.

Митрополит не забував про тих українців, яких бідність гнала на заробітки до Америки. У Ватикані він домігся дозволу на створення двох греко-католицьких епископств в США і Канаді. З 1901 по 1914 р. А. Шептицький — депутат Галицького сейму, в якому він відстоював інтереси галицьких українців. Він мріяв про об’єднання двох церков — греко-католицької і православної, зазначаючи, що кожний український патріот повинен зробити усе, що може сприяти здійсненню цієї релігійної єдності.

Висновок. Отже, головною ознакою української культури початку ХХ ст. можна назвати зіткнення, з одного боку, прагнень національного самовизначення, з другого — модернізації культури, самозбереження на засадах національної окремішності та пошуку шляхів виходу в європейський культурний простір. Якщо перша з них базувалася на розробленій ще в ХІХ ст. ідеології народництва, то нова течія модернізму так остаточно і не утвердилася. Вчені виділяють кілька ознак, що вияскравлюють феномен українського модернізму:

• значна увага до естетичних, художніх вартостей, а не тільки до суспільних потреб, звільнення сценічного мистецтва від служіння позаестетичним потребам (партіям, ідеологічним установам), ствердження права митця творити за законами краси й довершеності;

• європеїзація української сцени, орієнтація на нові тенденції в усьому світовому театральному процесі, відживання концепції про «елітарність», або панськість, театру, наголошення на потребі всебічного розвитку і поширення нових художніх стилів, заперечення реалізму як єдиного методу мистецького осягнення навколишнього світу;

• відстоювання пріоритету індивідуального над колективним, прав конкретної особистості, а не абстрактних інтересів громади, в жертву якій приносилися особисті почуття;

• відсутність зневаги до трудівника, його тривог і надій; заклик іти в ногу з сучасністю, бути стійким, справжнім громадянином на своїй землі з «вірою у можливість раціонального пізнання й пояснення світу».

Електоронне посилання на підручник:

http://4book.org/uchebniki-ukraina/10-klass/487-istoriya-ukrajini-10-klas-kulchitskij

Закріплення вивченого матеріалу: http://LearningApps.org/display?v=pd433k22316

Урок 8: Україна в геополітичних планах країн Антанти і Троїстого союзу

Мета: охарактеризувати економічне й політичне становище України на початку Першої світової війни, визначити, плани країн Антанти та Троїстого союзу щодо України, зміни, яких зазнав український національний рух з початком війни; розвивати в учнів уміння встановлювати причинно-наслідкові зв’язки; сприяти патріотичному вихованню учнів.

Основні поняття: «Перша світова війна», «Антанта», «Троїстий Союз», «Головна українська рада», «Союз визволення України», «Українські січові стрільці».

Вивчення нового матеріалу матеріалу

Улітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних суперечностей дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум’ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Троїстого (Четверного) союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія).

Але поступово в її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично однакові цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил.

Плани країн-учасниць війни щодо України

Перша світова війна мала загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі стали також об’єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія.

Робота з документами

Із висловлювання найвпливовішого німецького промисловця Августа Тіссена

«Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції… частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Призов’ям…»

Із записів німецького публіциста Пауля Рорбаха

«Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії».

Із таємних документів німецького генерального штабу (1 грудня 1915 р.)

«Кожен, хто насправді знається і розуміється на географічному та економічному становищі, в якому перебуває Росія, є свідомим того, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України. Якщо ми зуміємо змінити стан України на незалежну державу й утримати незалежну Україну при житті, то з певністю завдамо смертельного удару Великій Росії. Тому Україну слід вважати серцем Великої Росії. В опінії всіх експертів, це посідання України робить Росію великою європейською потугою. Україна, відокремлена від Росії, створить мур між Росією, Центральними державами та Балканами, закриваючи доступ Росії до Чорного моря».

Завдання:

1. Порівняйте плани Антанти та Троїстого союзу щодо України напередодні Першої світової війни. Зробіть висновки.

2. Чому німці називали Україну «серцем Великої Росії»?

3. Деякі політики й вчені, наприклад, В. Вернадський та відомий англійський славіст Р. Сетон-Вотсон вважали, що саме українське питання було однією з головних причин, що призвели до війни. Чи згодні ви з цією думкою? Свою відповідь аргументуйте.
________________________________________

Саме с початком Першої світової війни перед Україною відкрилися можливості для розв’язання надзвичайно складного завдання — об’єднати власні етнічні території та здобути державну незалежність, адже розв’язання цієї проблеми могло відбутись лише за умов радикальних змін усієї системи міжнародних відносин. Водночас бездержавність і роз’єднаність українських земель й загострення суперечностей між Російською імперією та Габсбурзькою монархією, в тому числі з приводу «українського питання», робили Україну дедалі більш вагомим об’єктом міжнародної гри провідних держав Європи. Саме тому твердження В. Вернадського та Р. Сетон-Вотсона не виглядає таким вже безпідставним, якщо врахувати, що українські землі по обидва боки австрійсько-російського кордону були не тільки головним Театром воєнних дій, а й головним предметом Першої світової війни, перебіг якої довів, що надалі ігнорувати «українське питання» неможливо.

Заснування Головної української ради та Союзу визволення України

Як уже зазначалося, з початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн українців, в австро-угорській — 250 тис. Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій. Суспільство розділилося на прибічників та противників переможної війни.

Відверто проавстрійські позиції посіла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна українська рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії.

На чолі цього об’єднання став К. Левицький. У Маніфесті, випущеному Радою 3 серпня 1914 р., зазначалося: «Зажерливість царської імперії загрожує також нашому національному життю …яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської держави».

За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Дотримуючись класичного імперського правила «не озброювати підкорені народи та не створювати з їх представників численні національні бойові одиниці», Австрійська імперія, навіть маючи гостру потребу в живій силі, чинила певні перешкоди при формуванні легіону.

Так, з 28 тис. охочих приєднатися до УСС було зараховано лише 2,5 тис. осіб.

Водночас з утворенням Головної української ради група емігрантів зі Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні свою організацію — Союз визволення України (СВУ).

Програмовою метою СВУ було утворення самостійної Української держави, заснування демократичного ладу, надання рівних прав і свобод представникам усіх національностей, забезпечення самостійності української церкви. СВУ вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори. Він отримував матеріальну допомогу від країн Четверного союзу, яка зараховувалася як державний борг майбутньої самостійної України.

Робота з документами

З маніфесту Головної української ради (3 серпня 1914 р.)

«Ідучи війною на австро-угорську монархію, Росія грозить загином також українському національному життю, яке найшло охорону в конституційнім ладі австрійської держави. Побіда Росії мала би принести українському народові австро-угорської монархії те саме ярмо, в якім стогне 30 мільйонів українського народу в Російській імперії. І тому дорога наша ясна…Теперішня хвиля кличе

український народ стати однодушно проти царської імперії при тій державі, в якій українське національне життя знайшло свободу розвитку…

Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораженіє Росії, тим швидче виб’є година визволення України…

Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!»

З платформи Союзу визволення України (серпень 1914 р.)

«Об’єктивна історична конечність вимагає, аби між Західною Європою і Московщиною повстала самостійна українська держава.

Потрібне се для осягнення і утримання європейської рівноваги, є се в інтересі народів Австро-Угорської держави, а передовсім в інтересі німецького народу в обох цісарствах, а для українського народу було б се здійсненням вікових його мрій і зусиль…

Національно-політичною платформою Союзу є державна самостійність України».

Завдання:

• На основі документів визначте програмові засади діяльності ГУР та СВУ.

Зі статті С. Петлюри «Війна і українці»

«Українці не піддадуться провокаційним впливам і виконають свій обов’язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця і не тільки на полі бою… але й як громадяни-обивателі, що повинні… сприяти успішному виконанню російською армією виїмково відповідального завдання, що випало на її долю…

Національна проблема, зокрема українська, вимагає свого невідкладного розв’язання. Такі струси в державному житті, як війна, відкривають очі суспільству державної нації на одну з її помилок у відношенні до недержавних народів. Воно переконується, що ці народи в однаковій мірі з ним відстоюють цілість держави, обороняють її нерозривність та добро і не є тією небезпекою, що в ній дехто вбачає загрозу цілості Росії.

Якщо в найбільш критичні дні проби народи Росії виконують свої обов’язки у відношенні до неї, то у свідомість суспільства і його керівних сил повинна просякти думка про надання цим народам і відповідних прав. У цьому відношенні можна завважити вже сприятливі симптоми. Логіка речей промовляє за те, що зміна відношення до інородців торкнеться також і українців, і в перспективах розв’язання національного питання в Росії і українське питання теж буде поставлене на денний порядок. Москва, липня 30 дня 1914 року»

Завдання

1. Як ви вважаєте, чому війна внесла розкол в український національний рух? Свою думку аргументуйте.

2. Як, на думку С. Петлюри, буде розв’язане українське національне питання? Чи погоджуєтесь ви з його позицією? Чому?

Легіон Українських січових стрільців — українська військова частина у складі австрійської армії, що діяла на російському фронті 1914–1918 рр. Історія створення УСС розпочалася напередодні Першої світової війни. У 1912 р. австрійський уряд для популяризації воєнщини звернув увагу на відродження антиросійського польського мілітаризму і дав дозвіл на створення легальних військових польських товариств. Із цієї нагоди скористались українці, і вже навесні 1913 р. у Л ьвові заклався Український січовий союз, а згодом було затверджено Статут українських січових стрільців на чолі з В. Старосольським та Д. Катамаєм. Організація поділялась на два напрямки: УСС-І — студенти і УСС-ІІ — робітнича та селянська молодь. Всього існувало 96 організацій. Від самого початку в товаристві не було ідейної одностайності, а утворилися дві течії щодо шляху розвитку стрільців: самостійницько-державницька та австрофільська. Але зрештою перемогла остання. Діяльність УСС розгорнулась на теренах Галичини і Буковини та виявилась у військово-організаційній і технічній підготовці їх членів.

Робота з документом

Зі статті «Ціль і Завдання молоді» (журнал «Відгуки», лютий 1913 р.)

«Коли серед воєнної музики і ожидання гучнішої симфонії виринає українська справа перед форумом Европи, ми не сміємо остатися байдужними і жити дальше цим сірим, безкровним «своїм життям». Отже, зорганізовання перше себе і ясне поставлення цілі і засобів ії добуття…

Вольна, Самостійна Україна! Під цим девізом хай згуртується вся наша молодь і тому слову надасть повний зміст. Хай це поставить як ціль свого життя, але… цим словом хай не спідляться ті, що його вимовляють.

Силу рукам дай, щоб пута ломати,

Ясність думкам — в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати,

В праці сконать!..

Це наша програма на нині, а стимулом тієї праці буде сильна віра у яснее Завтра».

Завдання

• Яку мету ставили перед собою січові стрільці?

6 серпня 1914 р. у львівській газеті «Діло» з’явилося звернення Головної Української Ради «до всього українського народу», в якому проголошувалась необхідність утворювати полки українських добровольців під назвою Українські Січові Стрільці (УСС). Ініціатива українських політиків і масовий ентузіазм населення Східної Галичини в створенні УСС захопили віденські урядові кола зненацька.

Під командуванням М. Галущинського 3 вересня 1914 р. новобранці прийняли у Стрию (Львів уже був окупований царськими військами) присягу і відбули на доукомплектування у закарпатські села Горонда і Страбичій під Мукачеве. Ядро легіону становили активісти січового, сокільського і пластового руху, вчорашні гімназисти та студенти. Загалом бійці підрозділів українських січових стрільців дуже добре показали себе в бойових діях у Карпатах 1914–1915 рр., відзначилися в боях за Маківку та Лисоню.

Електоронне посилання на підручник:

http://4book.org/uchebniki-ukraina/10-klass/487-istoriya-ukrajini-10-klas-kulchitskij

Урок 10: Воєнні дії на території України у 1915–1917 рр.

Мета: сформувати в учнів уявлення про перебіг та наслідки воєнних подій на західно-українських землях у 1915–1917 рр., а також простежити бойовий шлях легіону УСС, показавши їхню мужність і героїзм; розвиватив учнів уміння працювати з картою, складати хронологічну таблицю; сприяти національно-патріотичному вихованню учнів.

Основні поняття: «Брусиловський прорив», «битва за гору Маківку», «битва за гору Лисоня».

Вивчення нового матеріалу

Захоплення Галичини було предметом особливої гордості для Російської імперії. Австро-угорські війська зазнали такої відчутної поразки, що вона поставила державу на грань цілковитого краху. Російська окупація західноукраїнських земель тривала до весни — початку літа 1915 р. У березні 1915 р. російським військам удалося взяти фортецю Перемишль (у полон потрапило 120 тис. австрійців). Але це був останній успіх росіян у кампанії 1914–1915 pp.

Воєнні дії на західноукраїнських землях у 1915 р.

Російське командування було переконане, що в результаті кампанії 1914 р. Галичина назавжди стала частиною імперії.

На початку квітня 1915 р. до Львова навіть приїхав новий головнокомандувач Микола II — російський імператор, який відвідав і Перемишль. Проте час для візиту царя був вибраний досить невдало. На фронті назрівав перелом на користь німецько-австрійських військ. Російська армія була знекровлена. За час наступу вона зазнала величезних втрат, а її резерви були вичерпані.

Російські артилеристи отримали наказ витрачати на день лише по одному снаряду. Тим часом німецьке командування зосередило на Східному фронті за рахунок перекидання частин із Західного великі військові сили, готуючись розгромити російські війська і, отже, вивести Росію з війни. Уже 17 лютого було відвойовано Чернівці. Новий контрнаступ було призначено на квітень.

Увечері 18 квітня 1915 р. німецька артилерія почала масований обстріл позицій російських військ, який тривав майже добу.

19 квітня німецько-австрійські війська в Галичині почали контрнаступ. Застосувавши на вузькій дільниці фронту масований артилерійський вогонь, вони прорвали фронт і змусили російську армію відступати. 21 травня вона залишила Перемишль і перейшла за Дністер. 9 червня російські війська залишили Львів, а на кінець червня — переважну частину Галичини. Контрнаступ було зупинено лише восени 1915 р. на лінії Кам’янець-Подільський–Тернопіль–Кременець–Дубно. Таким чином, до осені 1915 р. російські війська залишили Польщу, Литву, частину Латвії і Білорусії.

Під німецько-австрійську окупацію потрапили й українські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і п’ять повітів Волині.

Відступ російської армії приніс для населення України, передусім Східної Галичини і Північної Буковини, нову катастрофу. Усіх, кого вважали «неблагонадійними», виселяли з прифронтової смуги. Ті ж, хто перейшов у православ’я, виїжджали добровільно, цілком справедливо побоюючись розправи з боку німецько-австрійських військ. І тих, і інших російська влада спрямовувала у тилові області імперії. Відступаючи з Холмщини і Волині, які до початку світової війни перебували у складі Російської імперії, російські війська вдавалися до тактики «спаленої землі». Евакуйованих і біженців у самому лише Київському комітеті допомоги, який опікувався біженцями, було зареєстровано 3,3 млн чол.

З осені 1915 р. розпочалася евакуація підприємств і навчальних закладів Правобережної України. Так, Київський університет перевозили до Саратова, а Київський політехнічний інститут — до Воронежа. Вивозили державні установи, заводи, школи, музеї, бібліотеки. Планувалося навіть вивезти Києво-Печерську лавру з її святинями.

Брусиловський прорив

Бруси́ловський прори́в (Лу́цький прори́в) — наступальна операція Південно-Західного фронту російської армії проти австро-угорських і німецьких військ під час Першої світової війни. Проведена чотирма російськими арміями під командуванням генерала від кавалерії Олексія Брусилова від 22 травня (4 червня за новим стилем) до 31 липня (13вересня) 1916 року на фронті від Луцька до Чернівців.

У ході операції було завдано серйозної поразки австро-угорській армії, окуповано деякі території Волині, Галичини таБуковини, взяті (частково зруйновані) міста Луцьк, Чернівці, Станіславів.

Літній наступ російської армії був частиною загального стратегічного плану Антанти на 1916 рік, який передбачав взаємодію союзних армій на різних театрах війни. У рамках цього плану англо-французькі війська готували операцію на Соммі. Відповідно до рішення конференції держав Антанти в Шантійї (березень 1916) початок наступу на французькому фронті було призначено на 1 липня, а російському фронті — на 15 червня 1916.

Директива російської Ставки головного командування від 24 квітня 1916 призначала російський наступ на всіх трьох фронтах (Північному, Західному та Південно-Західному). Співвідношення сил, за даними Ставки, складалося на користь росіян. На кінець березня Північний і Західний фронти мали 1220 тисяч багнетів і шабель проти 620 тисяч у німців, Південно-Західний фронт — 512 тисяч проти 441 тисячі у австро-угорців і німців. Подвійну перевагу в силах північніше Полісся диктував і напрям головного удару. Його повинні були завдати війська Західного фронту, а допоміжні удари — Північний і Південно-Західний фронти. Для збільшення переваги в силах у квітні-травні вироблялося доукомплектування частин до штатної чисельності.

Ставка побоювалася переходу в наступ армій Центральних держав у разі поразки французів під Верденом і, бажаючи перехопити ініціативу, дала вказівку командувачам фронтами бути готовими до наступу раніше наміченого строку. Директива Ставки не розкривала мети майбутньої операції, не передбачала глибини операції, не вказувала, чого повинні були домогтися фронти в наступі. Вважалося, що вже після прориву першої смуги оборони противника готується нова операція з подолання другої смуги.

Всупереч припущенням Ставки, Центральні держави не планували великих наступальних операцій на російському фронті влітку 1916 р. При цьому австрійське командування не вважало можливим успішний наступ російської армії на південь від Полісся без її значного посилення.

15 травня австрійські війська перейшли в наступ на італійському фронті в районі Трентіно і завдали тяжкої поразки італійцям. Італійська армія опинилася на межі катастрофи. У зв'язку з цим Італія звернулася до Росії з проханням допомогти наступом армій Південно-Західного фронту, щоб відтягнути австро-угорські частини з італійського театру військових дій. 31 травня Ставка своєю директивою призначила наступ Південно-Західного фронту на 4 червня, а Західного фронту — на 10-11 червня. Нанесення головного удару, як і раніше покладалося на Західний фронт (командувач генерал А. Е. Еверт).

При підготовці операції командувач Південно-Західним фронтом генерал А. А. Брусилов вирішив зробити по одному прориву на фронті кожної з чотирьох своїх армій. Хоча це розпорошувало сили росіян, супротивник також позбавлявся можливості своєчасно перекинути резерви на напрям головного удару. Головний удар Південно-західного фронту наЛуцьк і далі на Ковель завдавала сильна Правофлангова 8-а армія (командувач генерал А. М. Каледін), допоміжні удари завдавалися 11-ю армією (генерал В. В. Сахаров) на Броди, 7-ю (генерал Д. Г. Щербачов) — на Галич, 9-ю (генерал П. А. Лечицьке) — на Чернівці і Коломию. Командувачам арміями була надана свобода вибору ділянок прориву.

До початку наступу чотири армії Південно-західного фронту налічувавали 534 тис. багнетів і 60 тис. шабель, 1770 легких і 168 важких гармат. Проти них були чотири австро-угорські армії і одна німецька, загальною чисельністю 448 тис. багнетів і 38 тис. шабель, 1301 легких і 545 важких гармат.

На напрямках ударів російських армій було створено перевагу над противником у живій силі (в 2-2,5 рази) і в артилерії(в 1,5-1,7 рази). Наступу передували ретельна розвідка, навчання військ, обладнання інженерних плацдармів, що наблизили російські позиції до австрійських.

У свою чергу, на південному фланзі Східного фронту проти армій Брусилова австро-німецькі союзники створили потужну, глибоко ешелоновану оборону. Вона складалася з 3 смуг, віддалених одна від одної на 5 і більше км. Найсильнішою була перша з 2 — 3 ліній окопів, загальною довжиною 1,5 — 2 км. Основу її становили опорні вузли, в проміжках — суцільні траншеї, підступи до яких прострілювалися з флангів, на всіх висотах — доти. Від деяких вузлів йшли вглиб відсічні позиції, так що й у випадку прориву атакуючі потрапляли в «мішок». Окопи були з козирками, бліндажами, сховищами, вритими глибоко в землю, з залізобетонними склепіннями або перекриттями з колод і землі товщиною до 2 м, здатними витримати будь-які снаряди. Для кулеметників встановлювалися бетонні ковпаки. Перед окопами тяглися дротяні загородження^[2] (2 — 3 смуги по 4 — 16 рядів), на деяких ділянках через них пропускався струм, підвішувалися бомби, ставилися міни. Дві тилових смуги були обладнані слабше (1 — 2 лінії траншей). А між смугами і лініями окопів влаштовувалися штучні перешкоди — засіки, вовчі ями, рогатки. Австро-німецьке командування вважало, що таку оборону без значного посилення російським арміям не прорвати, і тому наступ Брусилова для нього був повною несподіванкою.

Загальне співвідношення сил Ставка розцінювала наступним чином:

Сили сторін	Північний фронт	Західний фронт	Південно-Західний фронт	Всього
Російська армія	466 000	754 000	512 000	1 732 000
Австро-Німецька армія	200 000	420 000	441 000	1 061 000

Хід операції

Перший етап

Східний фронт у травні (ліворуч) і влітку (праворуч) 1916 року

Артилерійська підготовка тривала з 3 годин ночі 3 червня до 9 годин ранку 5 червня і призвела до сильного руйнування першої смуги оборони і часткової нейтралізації артилерії противника. Потім перейшли в наступ російські 8-а, 11-а, 7-а і 9-а армії (594 000 чоловік і 1938 гармат), що прорвали добре укріплену позиційну оборону австро-угорського фронту (486 000 чоловік і 1846 гармат), якими командував ерцгерцог Фрідріх. Прорив був здійснений відразу на 13 ділянках з подальшим розвитком у бік флангів і в глибину.

Найбільшого успіху на першому етапі досягла 8-а армія, яка, прорвавши фронт, 7 червнязайняла Луцьк, а до 15 червня вщент розгромила 4-у австро-угорську армію ерцгерцога Йосипа-Фердинанда. Було захоплено 45 тис. полонених, 66 гармат, багато інших трофеїв. Частини 32-го корпусу, що діяли на південь від Луцька, взяли м. Дубно. Прорив армії Каледіна досяг 80 км по фронту і 65 у глибину.

11-а і 7-а армії прорвали фронт, але контрударами противника наступ було зупинено.

9-а армія під командуванням генерала П. А. Лечицьке прорвала фронт 7-ї австро-угорської армії, перемолола її в зустрічному бою, і до 13 червня просунулася на 50 км, взявши майже 50 тис. полонених. 18 червня 9-а армія штурмом взяла добре укріплене м.Чернівці, за свою неприступність назване австрійцями «другим Верденом». Таким чином виявився зламаним весь південний фланг австрійського фронту. Переслідуючи супротивника і громлячи частини, кинуті для організації нових рубежів оборони, 9-а армія вийшла на оперативний простір, займаючи Буковину: 12-й корпус, просунувшись далеко на захід, взяв м. Кути, 3-й кавалерійський корпус, проскочивши ще далі, зайняв м. Кімполунг (нині в Румунії); а 41-й корпус 30 червня захопив Коломию, виходячи до Карпат.

Загроза взяття 8-ю армією Ковеля (найважливіший центр комунікацій) змусила Центральні держави перекинути на цей напрямок дві німецькі дивізії з західноєвропейського театру, дві австрійські дивізії — з італійського фронту і велике число частин з інших ділянок Східного фронту. Однак розпочатий 16 червня контрудар австро-німецьких військ проти 8-ї армії не досяг успіху. Навпаки австро-німецькі війська були самі розбиті і відкинуті за річку Стир, де і закріпилися, відбиваючи російські атаки.

У цей же час Західний фронт відкладав нанесення приписаного йому Ставкою головного удару. За згодою начальника штабу верховного головнокомандуючого, генерала М. В. Алексєєва, генерал Еверт відклав дату наступу Західного фронту до 17 червня. Часткова атака 1-го гренадерського корпусу на широкій ділянці фронту 15 червня виявилася невдалою, і Еверт приступив до нового перегрупування сил, через що наступ Західного фронту було перенесено аж на початок липня.

Пристосовуючись до термінів наступу Західного фронту, що змінювались, Брусилов давав 8-ій армії все нові директиви — то наступального, то оборонного характеру, розвивати удар то на Ковель, то на Львів. Нарешті, Ставка визначилася з напрямком головного удару Південно-західного фронту і поставила йому завдання: напрям головного удару на Львів не міняти, а по колишньому наступати на північний-захід, на Ковель назустріч військам Еверта, націленими на Барановичі і Брест. Для цих цілей Брусилову 25 червня передавалися 2 корпуси і 3-я армія зі складу Західного фронту.

До 25 червня в центрі і на правому фланзі Південно-Західного фронту встановилося відносне затишшя, на лівому — 9-а армія продовжувала успішний наступ.

24 червня почалася артпідготовка англо-французьких армій на Соммі, яка тривала 7 днів, і 1 липня союзники перейшли в наступ. Операція на Соммі вимагала від Німеччини тільки за липень збільшити число своїх дивізій на цьому напрямку з 8 до 30.

Російський Західний фронт перейшов, нарешті, в наступ 3 липня, а 4 липня відновив наступ Південно-Західний фронт, завдаючи головного удару силами 8-ї і 3-ї армій на Ковель. Німецький фронт був прорваний. На ковельському напрямку війська Південно-західного фронту взяли міста Галузо, Маневичі, Городок та вийшли в нижній течії на р. Стохід, захопивши подекуди плацдарми на лівому березі, через це німцям довелося відступати і північніше, на Поліссі. Але повністю подолати Стохід на плечах ворога не вдалося. Підтягнувши свіжі війська, противник створив тут сильну оборону. Брусилов змушений був на два тижні зупинити наступ на Ковель, щоб підтягнути резерви і перегрупувати сили.

Наступ на Барановичі ударного угруповання Західного фронту, розпочате 3-8 липня переважаючими силами, було відбито з великими втратами для росіян. Наступ Північного фронту з Ризького плацдарму також виявилося безрезультатним, і німецьке командування почало перекидання військ з районів північніше від Полісся на південь, проти Брусилова.

Другий етап

У липні російська Ставка перекинула на південь гвардію і стратегічний резерв, створивши Особливу армію генерала Безобразова. Південно-Західному фронту були поставлені такі завдання: 3-я, Особлива і 8-а армії повинні розгромити угруповання противника, що обороняли Ковель, і взяти місто; 11-а армія наступає на Броди і Львів; 7-а армія — наМонастириську, 9-а армія, що висунулась вперед, повертає на північ, на Станіслав (Івано-Франківськ).

28 липня Південно-Західний фронт почав новий наступ. Після масованої артпідготовки на прорив пішла ударна група (3-я, Особлива і 8-а армії). Противник уперто чинив опір. Атаки змінювалися контратаками. Особлива армія здобула перемогу у містечок Селець і Тристень, 8-а здолала ворога у Кошева і взяла р. Торчин. Було захоплено 17 тисяч полонених, 86 гармат. У результаті триденних найжорстокіших боїв, армії просунулися на 10 км і вийшли до р. Стохід вже не тільки в нижній, а й у верхній її течії. Людендорф писав: «Східний фронт переживав важкі дні». Але атаки сильно укріплених болотистих дефіле на Стоході закінчилися невдачею, прорвати оборону німців і взяти Ковель не вдалося.

У центрі Південно-Західного фронту 11-а і 7-а армії за підтримки 9-ї армії (що вдарила супротивнику у фланг і тил) розгромили австро-німецькі війська, що протистояли їм і прорвали фронт. Щоб стримати наступ росіян, австро-німецьке командування перекидало в Галичину все, що можливо (були перекинуті навіть дві турецькі дивізії з Салонікського фронту). Але, затикаючи діри, противник вводив в бій нові з'єднання розрізнено, і їх били по черзі. Не витримавши удару російських армій, австро-німці почали відступати. 11-а армія взяла Броди і, переслідуючи противника, вийшла на підступи до Львова, 7-а армія оволоділа Галичем та Монастириською. На лівому фланзі фронту значних успіхів досягла 9-а армія генерала П. А. Лечицьке, що зайняла Буковину і 11 серпня взяла Станіслав.

До кінця серпня наступ російських армій припинився через посилення опору австро-німецьких військ, а також збільшених втрат і втоми особового складу.

Значної руйнації зазнав, зокрема, Язловець.

Унаслідок Брусиловського прориву (єдиної операції 1-ої світової війни, названої не за місцем подій, а за прізвищем полководця) Південно-Західний фронт завдав поразки австро-угорській армії, фронти при цьому просунулися від 80 до 120 км вглиб території супротивника. Війська Брусилова зайняли майже всю Волинь, Буковину й частину Галичини.

Австро-Угорщина й Німеччина втратили понад 1,5 мільйона вбитими, пораненими і зниклими безвісти (убитих і померлих від ран — 300 000, полонених понад 500 000), росіяни захопили 581 гармату, 1795 кулеметів, 448 бомбометів і мінометів. Величезні втрати, яких зазнала австро-угорська армія, підірвали її боєздатність.

Війська Південно-Західного фронту втратили вбитими, пораненими і зниклими безвісти близько 500 000 солдатів і офіцерів, з яких 62 000 убитими й померлими від ран, пораненими та хворими — 380 000, зниклими безвісти — 40 000.

Для відбиття російського наступу, Центральні держави перекинули із Західного, Італійського й Салонікського фронтів 31 піхотну й 3 кавалерійські дивізії (більше 400 тисяч багнетів і шабель), що полегшило становище союзників у битві на Сомі, і врятувало італійську армію від розгрому. Під впливом російської перемоги Румунія прийняла рішення про вступ у війну на боці Антанти.

Підсумком Брусиловського прориву й операції на Сомі став остаточний перехід стратегічної ініціативи від Центральних держав до Антанти. Союзникам вдалося домогтися такої взаємодії, коли протягом двох місяців (липень-серпень) Німеччині доводилося направляти свої обмежені стратегічні резерви і на Західний, і на Східний фронти.

З погляду військового мистецтва, наступ Південно-Західного фронту ознаменував собою появу нової форми прориву фронту (одночасно на декількох ділянках), висунутої Брусиловим, яка отримала розвиток в останні роки 1-ї світової війни, особливо в кампанії 1918 року на Західно-Європейському театрі військових дій.

Отже, Брусиловський прорив був, мабуть, найвдалішою воєнною операцією російської армії за весь час війни. Але спроба захопити Львів закінчилася провалом. 1917 р. виявився теж багатим на військово-політичні події. У Росії перемогла Лютнева буржуазно-демократична революція, внаслідок якої було повалено самодержавство і до влади прийшов Тимчасовий уряд.

З’явилась перспектива покінчити з війною. Але уряд стояв на позиціях продовження війни до «переможного кінця». Організований наступ російської армії влітку 1917 р. призвів до розгрому російських військ у Галичині і на Буковині. Уже вкотре західноукраїнські землі стали ареною кривавих битв. До кінця 1917 р. німецько-австрійська армія просунулася на схід по українській території навіть далі, ніж вони були наприкінці 1915 р. 25 жовтня 1917 р. до влади у Петрограді внаслідок перевороту приходять більшовики.

Тимчасовий уряд було повалено, у грудні новий уряд В. Леніна розпочав мирні переговори про вихід Росії з війни.

Бойовий шлях Легіону УСС

На попередньому уроці ми з вами розглянули питання про утворення Легіону УСС. Сьогодні ми познайомимося з їх бойовим шляхом в роки Першої світової війни.

Інформаційна хвилинка

Наприкінці вересня 1914 р. стрілецькі сотні вступили в перші бої з російськими частинами в районі Верецького та Ужоцького перевалів. У жовтні 1914 р. січовики у складі 55-ї австрійської дивізії перейшли у контрнаступ, подолали перевали і відбили у противника Борислав, Дрогобич і Стрий. Тільки коли російське командування перекинуло з-під Перемишля резерви, «усусам» довелося відійти до Карпат.

На початку березня 1915 р. січові стрільці зайняли позиції на схилах гори Маківка. Російська армія генерала М. Іванова в цей час розгорнула наступ через Карпати з метою прорватись до Угорщини. Штурм російськими підрозділами позицій ЛУСС розпочався в ніч з 28 на 29 квітня. Аж до 2 травня тривали запеклі бої, внаслідок яких російські війська були відкинуті за річку Головчанку. На Маківці загинули 42 січовики, 72 зазнали поранень, 35 потрапило в полон. Наприкінці серпня 1915 р. галицькі курені знову втягнулися в запеклі бої в подільських степах між Серетом і Стрипою.

2 листопада зусиллями стрілецьких куренів було ліквідовано прорив росіян на Бережани.

Зиму 1915–1916 рр. полк УСС перебував у тилу, займаючись військовою підготовкою і культурно-освітньою роботою. У ході Брусиловського прориву влітку 1916 р. австрійське командування знову прикрило січовими стрільцями найважливіший відрізок фронту — шлях із Підгаєць на Бережани. На горі Лисоні полк УСС втратив 150 чоловік убитими і декілька сотень стрільців потрапили у російський полон, до таборів Симбірська і Царицина.

Отже, у ході воєнних дій 1914–1916 pp. легіон УСС значно скоротився через втрати. В 1916 р. полк УСС, що виконував бойове завдання під Тернополем, був оточений переважаючими силами противника. Лише 150 бійців вийшли з оточення, їх було виведено в тил і переформовано. Восени 1916 р. стрілецькі старшини на чолі з Д. Вітовським розпочали велику культурно-освітню місію на Волині. За допомогою громадських діячів Львова К. Студинського,

П. Мишуги січовики придбали для волинських шкіл 1500 підручників, чимало приладів. На фронт під Бережани вже оновлений полк повернувся у лютому 1917 р.

У березні–жовтні 1918 р. полк УСС під командуванням сотника О. Микитки, згідно з умовами Берестейського миру 1918 р., у складі австро-німецьких військ здійснив похід на Наддніпрянську Україну (Жмеринка—Бірзула—Херсон—Нікополь—Олександрівськ).

На початку жовтня 1918 р. УСС було передислоковано з Херсонщини на Буковину, в Чернівці. Після утворення Західноукраїнської Народної Республіки в листопаді 1918 р. полк передислоковано до Львова, де він став ядром Української Галицької армії.

Узагальнення та систематизація знань

Урок 11: Початок Української революції. Утворення Центральної Ради

Мета: з’ясувати програмні засади діяльності Центральної Ради, а також розглянути перший етап Української революції та його особливості; розвивати навички аналізу історичних фактів, вміння працювати з джерелами інформації, аналізувати матеріал, виділяти головне, робити висновки; встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, висловлювати власну точку зору; сприяти формуванню національної свідомості учнів, їх історичної пам’яті, пошани до державотворчих традицій в Україні.

Основні поняття: «Українська революція», «Центральна Рада», «Тимчасовий уряд».

Вивчення нового навчального матеріалу

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію.

Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II зрікся влади і фактично в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед:

• кризовим станом в імперії;

• гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем;

• зростаючою активністю політичних сил;

• зниженням авторитету та слабкістю реально існуючої влади;

• потужним каталізатором подій, яким стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичне напруження в країні. Першочерговим було створення нової стабільної держави, визначеність у питанні про участь у війні, подолання негативних тенденцій в економіці, розв’язання аграрного та національного питань. Чи позначилися події, що розгорталися у Петрограді, на ситуації в України? Саме це ми і з’ясуємо на сьогоднішньому уроці.

Політичні партії в підросійській Україні

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтеліґенція.

Одними з перших Тимчасовий уряд прийняв рішення, спрямовані на широку демократизацію суспільства:

• проголошення політичних прав і свобод;

• скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари;

• ліквідація репресивних органів царського режиму;

• оголошення амністії.

Решту реформ Тимчасовий уряд відклав до скликання Установчих зборів. Це зумовило прогресуюче падіння авторитету уряду та кризу влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905–1907 pp.

У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71 %), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін.

Після Лютневої революції активізували свою діяльність й українські політичні партії. Вони стали одним із важливих чинників розгортання революційного руху в Україні в 1917 р.

Причини і передумови Української революції

Залежне і пригноблене становище України.

Великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро- Угорщини

Важке соціальне становище переважної частини населення

Нерозв’язаність аграрного питання і питання соціального захисту робітництва

Піднесення українського національно- визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення

Порушення стабільності Російської та Австро- Угорської імперій, загострення їхніх внутрішніх

проблем унаслідок Першої світової війни

Привід

Революція в Росії (початок 8 березня (23 лютого) 1917 р.)

Повалення монархії

Зречення Миколою ІІ престолу (15 (2) березня 1917 р.)

Мета

Здобуття автономії як першого кроку до незалежності

Рушійна сила
Українська національна інтеліґенція, селянство, військові, робітництво
Національно-демократична революція в Україні розпочалася в березневі дні 1917 р. 25 березня 1917 р. у Петрограді відбулася 20-тисячна маніфестація з нагоди роковин смерті Т. Шевченка. Її учасники несли портрети поета, транспаранти з гаслом «Хай живе вільна Україна у вільній Росії!», десятки національних синьо-жовтих прапорів. Ця перша після повалення самодержавства демонстрація сили національного руху стала значною подією у політичному житті.
Через тиждень після петроградської маніфестації в Києві відбулися багатолюдні демонстрації під гаслами «Автономія України», «Вільна Україна у вільній Росії» тощо.
На Софійській площі біля пам’ятника Б. Хмельницькому відбулося віче. На ньому пролунали вимоги скликати найближчим часом Український національний конгрес з метою підготовки запровадження автономії.
Майже одразу після Лютневої революції питання про подальшу долю України опинилось в епіцентрі політичної боротьби. Кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, здебільшого мали однакові погляди щодо розв’язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію.
В Україні сформувався ще одна альтернативна центру влада — Центральна Рада — громадсько-політичне об’єднання, що утворилося 4 березня 1917 р.
Ініціаторами її створення виступили українські самостійники на чолі з М. Міхновським. У цей же час власний національний центр починає створювати Товариство Українських Поступовців (ТУП). Щоб уникнути розколу, лідери обох центрів 4 березня погодились на створення об’єднаної організації з назвою Українська Центральна Рада. Самостійники об’єдналися з федералістами, сподіваючись, що революція приведе усіх до визнання незалежності.
У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності Центральної Ради відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В.Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський).
Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, який 27 березня повернувся із заслання. Він одразу ж визначив чіткий політичний курс Центральної Ради.
Робота з документом

Із записів М. Грушевського

«Минули ті обставини, коли ми мусили виступати з петиціями, супліками, доказувати свої права навіть на культурне самоозначення… Нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягнути старі українські петиції і подавати їх наново правительству, як наші домагання в данім моменті… Українського питання вже нема. Є вільний, великий український нарід, який будує свою долю в нових умовах свободи».

Завдання :

1. Яке завдання М. Грушевський визначив як головне в платформі Центральної Ради?

2. Як ви вважаєте, чому Центральна Рада не виголосила курс на створення незалежної Української держави?

Враховуючи міжнародну політичну ситуацію і дискусії в російському суспільстві, українські соціалісти вимушені використовувати термін «автономія» як «димову завісу» для побудови незалежної держави. Хоча в історичній науці є інша думка, що все ж таки діячі Центральної Ради на початку були автономістами і роль самостійників була їм нав’язана самим ходом революції.

Основу політичної платформи Центральної Ради становила вимога «широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі».

Зростанню авторитету, популярності та впливовості Центральної Ради сприяло те, що вона обстоювала близькі та зрозумілі народу ідеї національно територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв демократичний та всеохопний принцип формування Центральної Ради, адже від самого початку свого існування вона булла уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального.

Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою забезпечили їй широку народну підтримку.

Узагальнення та систематизація знань

Бесіда за запитаннями:

1) Де й коли було утворено Тимчасовий український революційний

комітет?

2) Яка подія була визнана засновниками УЦР датою її створення?

3) Із якою українською політичною партією після початку революції пов’язав свою політичну діяльність М. Грушевський?

4) Коли відбувся Український національний конгрес?

Блог вчителя історії Зимовченко Вікторії Валеріївни

Страницы

Історія України I семестр

Комментариев нет:

Отправить комментарий